“Україна дев’ятий рік не визнає, що перебуває у стані війни”

Фото:  "Україна дев'ятий рік не визнає, що перебуває у стані війни"

Держава має визначити пріоритети на всіх рівнях – від державного до місцевого бюджету. Допоки не зробили цього, нам завжди буде замало допомоги партнерів, – каже економічний експерт Юрій Гаврилечко

Чи вдалося на п’ятому місяці війни поставити українську економіку на воєнні рейки?

 Україна дев’ятий рік не визнає, що перебуває у стані війни. Ми досі не визначилися, в який спосіб застосувати 19-й пункт 106-ї статті Конституції і перейти до особливого правового режиму – стану війни. Після такого визнання держава починає організовувати систему урядування в інший спосіб. У нас немає особливих змін в урядуванні. Впровадження воєнної економіки можливе, коли попереду чітко визначена мета – перемога. Якщо це знищення Російської Федерації як держави через захоплення її територій чи доведення до капітуляції – треба вирахувати, які ресурси на це потрібні. Насамперед – скільки коштуватиме Україні ліквідація одного ворожого солдата. Без такої оцінки не зрозуміло, на що орієнтувати економіку. 

Уперше над цим замислилися американці після “Бурі в пустелі” (військова операція Багатонаціональних коаліційних сил на чолі із США, складова частина війни в Перській затоці 1990–1991 років. – Країна). За їхніми розрахунками, знищення іракського солдата коштувало Штатам 250 тисяч доларів. Притому на кожного американського військового в тилу працювали 25 цивільних, забезпечуючи його амуніцією, продуктами, логістикою. Подальші воєнні кампанії розраховували за цією схемою.

Можна приблизно сказати, скільки ми витрачаємо на ліквідацію російського військового. Для цього оборонний бюджет треба поділити на кількість знищених окупантів. Виходить приблизно 270 тисяч доларів. Із набуттям солдатами військового досвіду витрати на їхнє обслуговування зростають. Більша кількість новітньої зброї також підвищує вартість кожного вбитого ворога. Потрібно орієнтувати економіку на цю цифру.

Треба вести окремі тилові й бойові розрахунки. Військова адміністрація не може розпоряджатися всіма коштами, як тепер. Треба віддати в її розпорядження стільки грошей, скільки потрібно на ведення війни. Другою частиною бюджету має розпоряджатися цивільна адміністрація, яка забезпечуватиме роботу тилових структур. Тил може територіально змінюватися, але принципи його функціонування мають залишатися сталими.

Юрій ГАВРИЛЕЧКО, 46 років, економічний експерт. Народився 29 лютого 1976 року в Києві в родині інженера та економіста. Закінчив Національний університет ”Києво-Могилянська академія” – бакалавр біології, магістр соціо­логії. А також Національний технічний університет ”Київський політехнічний інститут” – інженер-­технолог хімічних виробництв. Згодом – аспірантуру Київського національного торговельно-економічного університету. Захистив кандидатську дисертацію на тему ”Маркетингові стратегії суб’єктів державного управління”. Автор книжки ”Дослідження громадської думки як компонент лобістської кампанії”. Співавтор монографій ”Маркетинг у публічному управлінні” та ”Маркетингові комунікації в сучасному мінливому середовищі”. Має понад 500 публікацій із соціальної та міграційної політики, соціального страхування, макроекономіки. Співзасновник і директор аналітичного центру ”Українська фабрика думки”. Засновник приватного підприємства ”Софт Медія Сервіс” та громадської організації ”Інститут економічного націоналізму”. Одружений, виховує сина. У вільний час розводить фіалки та гуляє із собакою. Живе в Києві

Як мають змінитися виробництво та промисловість на воєнних рейках?

– Треба визначитися, що наша економіка може самостійно виробляти, а що треба просити в партнерів. Не казати: “Дайте все що завгодно”, а зазначати: потрібна певна кількість конкретної зброї, продуктів, пального тощо. Усе це впирається в чіткий облік людських ресурсів – військових і цивільних. Якщо не знаєш, скільки в тебе на території живе людей, не можна нічого розраховувати та проводити мобілізацію. Хвилі з 2014 року не враховують особливостей економічної діяльності. Жодного разу не чув, щоб керівник військкомату разом із місцевими бізнесменами та представниками влади визначав, скільки й кого можна мобілізувати за умов, що підприємства, які працюють на фронт і тил, не припинять своєї роботи, якщо провідні фахівці підуть воювати.

Те, що всі мають боронити країну зі зброєю в руках, – маячня. Знищення ворога й перенесення воєнних дій на його територію – на своїй не виграно жодної війни – ніколи не відбувалося через тотальне озброєння населення. Можливості мобілізації обмежені станом економіки. Є стандарти забезпечення військових. Такі ж є для цивільних споруд – укриттів і бомбосховищ. У нас документи щодо будівельних норм об’єктів цивільної оборони востаннє ухвалювали 1998 року. Навряд тодішні стандарти актуальні – за чверть століття озброєння стало більш руйнівним.

Заводи, що працюють на потреби армії, треба розташовувати так, щоб їх було важко уразити. Україні не вистачає набоїв і снарядів, бо ми не маємо власного виробництва. Але побудувати з нуля патронний завод можна відносно недорого і швидко. Торік Туреччина за пів року звела такий за 25 мільйонів доларів. Забезпечує її армію всіма боєприпасами. Витративши втричі більше грошей на кожен, можна за значно менший термін побудувати в Україні щонайменше три такі підприємства в різних місцях.

Під час повномасштабної війни Україна взяла 250 мільйонів доларів у кредит на закупівлю вакцини від ковіду. За ці гроші можна було налагодити власне виробництво набоїв і снарядів. Могли б повністю забезпечити його сировиною. Влада не думала би про вивезення зерна з портів. Його можна швидко переробити на спирт – складовий компонент для виготовлення бездимного пороху. Нащо вивозити сировину, яка потріб­на для виробництва зброї? Чи не краще викупити зерно у продавців? Це принцип воєнної економіки – все для фронту, все для перемоги.

Також треба встановити норми споживання. Держава має гарантувати громадянам певний рівень життя. Це завдання цивільних адміністрацій.

Яким галузям економіки завдала найбільших руйнувань і збитків російська агресія?

– Виробничим. Передусім виготовлення металу. Внаслідок руйнування складських приміщень постраждала торгівля. А також логістика і транс­портна інфраструктура. Розбомблені вокзали, підірвані мости. Понад пів мільйона автомобілів знищено під час бойових дій. Удруге після пандемії зазнали удару туристична галузь, сфера розваг. І сільське господарство в місцях бойових дій та на окупованих територіях.

Треба довести частку державної власності у структурі економіки до 30 відсотків, казали ви. Що це дасть?

– Уряд повинен мати економічні інструменти гарантування стабільності держави. Зокрема у сфері продовольства. Якщо в держави немає важелів впливу й системи держрезерву для воєнного часу, щоб через запаси налагодити виробництво продуктів, залишається адміністративний вплив. Держава може випустити облігації, залучити кошти й закупити продовольство.

Якщо вона не контролює енергетичного сектора – ми ризикуємо лишитися взимку без тепла, бо власники ТЕЦ не завезли вугілля чи не мають резервів мазуту. Підприємства повинні підтримувати певний рівень складських запасів. Якщо не роблять цього – що вдіяти? Виписати штраф? Від нього стане тепліше? Якщо ресурсів немає, жодне покарання проблеми не вирішить. Ми не маємо адекватної системи контролю над енергосектором. Свою монополію держава зберегла лише над атомною генерацією та на Укрзалізниці. Та працює практично без збоїв. Забезпечує переміщення людей, військових вантажів, гуманітарної допомоги – оперативно й у великій кількості.

Із початку повномасштабного вторг­нення РФ міжнародні партнери передали Україні майже 13 мільярдів доларів фінансової допомоги, сказав заступник голови Нацбанку Сергій Ніколайчук. Чи покривають ці гроші наші витрати?

– Щонайменше 15 років у нас немає адекватної статистики в жодній галузі. Теперішні видатки держбюджету не відрізняються від тих, що були за мирного часу. Уряд не скоротив жодних витрат. Допоки він не проведе секвестр (скорочення під час виконання окремих статей або всього державного бюджету. – Країна), не можна чітко сказати, чого і скільки не вистачає.

Якщо не переводити економіку на воєнні рейки – може не вистачити і трьох бюджетів. Девальвація гривні й інфляція означають, що у скарбниці бракує коштів на фінансування мирних забаганок. Раніше видатки становили приблизно 100 мільярдів гривень на місяць. Додається ще 20 мільйонів за рахунок інфляції. Це дефіцит? Формально так. Чи, наприклад, понад 50 відсотків усіх видатків уряду нині – це обслуговування боргів. Ми точно можемо собі дозволити ці витрати тепер?

Або, наприклад, київська влада щодня витрачає гроші на скошування трави. Уночі, під час комендантської години горить реклама, освітлюються вулиці. Це потреба воєнного стану? Притому не відомо, що буде з опалювальним сезоном. Питань, куди витрачають гроші, що могли б піти на потреби оборони чи економіки в тилу, безліч. Держава має визначити пріоритети на всіх рівнях – від державного до місцевого бюджету. Допоки не зробили цього, говорити, що нам потрібно, безглуздо. Бо нам завжди буде необхідно все.

Нацбанк оцінив падіння валового внутрішнього продукту України в другому кварталі поточного року на 40 відсотків.

– Навіть незначне падіння ВВП через руйнацію підприємств може викликати ланцюгову реакцію. Безліч пов’язаних підприємств також перестане існувати. Наслідки падіння через знищення певних галузей економіки відчуватимемо в дуже несподіваних місцях. І це буде набагато сильніше за сухі цифри падіння.

У нас майже 8 мільйонів внутрішніх переселенців. Як їх можна забезпечити роботою?

– Із визначенням потреб для перемоги і функціонування тилу можна сказати, які робочі місця необхідні та що може гарантувати держава. Внутрішніх переселенців залучають до суспільних робіт, які чомусь уявляють, як щось на зразок прибирання сміття. Це абсолютно недержавницький підхід. Слід провести облік переселенців, встановити їхній фах, кваліфікацію і спрямувати на виробництво необхідного. Будівельний ринок суттєво зменшився, але потреби в таких спеціалістах є – треба зводити заводи, робити евакуацію підприємств.

Для чого теж потрібні фахівці. Хто їх буде працевлаштовувати? Власники цих підприємств? Будівництво нового заводу – важлива для країни робота. В умовах воєнної економіки суспільні роботи – це праця бюджетним коштом, а не прибирання вулиць. І не будь-яка, а за фахом. Держава має організувати людей – довезти будівельників до місця будівництва й нагодувати їх. Це треба робити в кооперації центру з місцевою владою.

Також держава має визначити обсяг ресурсів, який може виділити на облаштування й годування переселенців. Краще це робити не в грошах, а продуктах. У нас був досвід, коли за рахунок товарної пропозиції від держави перекривався попит на певні речі. Наприклад, бебі-бокси. Поки вони були в товарах, все було добре. Коли перейшли на грошовий еквівалент – почалися проблеми.

Бо бебі-бокси купували централізовано за набагато нижчу ціну, ніж їх могли би придбати самі батьки. Так само з їжею для переселенців. Продуктові набори для восьми мільйонів дешевше обійдуться державі, ніж роздавання грошей. А формування цих харчових пакунків – це державне замовлення для підприємств харчопрому, робота паперово-картонних комбінатів і тих самих переселенців на пакуванні наборів. І це суспільно корисна праця, яку можна оплачувати з місцевого бюджету.

Наступний етап – надання кожному переселенцю субсидії у вигляді сплати від держави за комунальні послуги на тому місці, де вони знайшли прихисток. Коли людина отримуватиме набір продуктів і знижку на комуналку – в неї буде бодай якась упевненість у майбутньому. Ці кошти і продукти забезпечуватимуть роботу економіки через переробні та комунальні підприємства.

Верховна Рада повернула мита та податок на додану вартість на імпортні товари, зокрема з 1 липня – на розмитнення автомобілів. Чи виправдане це рішення? Що воно дасть економіці?

– Зникнення ПДВ – це ­падіння на 20 відсотків одразу. Є певна кількість коштів, які ви обов’язково маєте витратити на споживання, щоб не померти незабаром з голоду-холоду. Це так званий прожитковий мінімум. До війни в середньому, за даними Мінсоцполітики, він був трохи вищий за 5 тисяч гривень, а для працездатних осіб (з урахуванням суми обов’язкових платежів) становив 6032 гривні (прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць із 1 липня 2022 року, закладений в Держбюджет-2022, становить 2508 гривень.).

Нагадаю: вартість комунальних послуг у повному обсязі та найму житла в нього не входила. Тепер, якщо додати ці витрати, реальний мінімум для тих, хто має власне житло, – близько 8 тисяч, а для орендарів квартир – 15–16. Тобто це сума, яку люди повністю витрачають. Якщо ціни знижуються, люди купують більше товарів. Тож більше вироблятимуть, а собівартість продукції знизиться. От до чого призведе відсутність ПДВ.

Україна постійно намагається експортувати більше, ніж імпортує, але це не вдається. Коли експорт перевищує імпорт, ПДВ починає вимивати гроші з бюджету. Податок на додану вартість у нас знімають не за фактом продажу товарів, а після перетину митного кордону, через що підприємства мають знаходити додаткові гроші для поповнення обігових коштів.

Це коштує щонайменше 6 відсотків вартості товару. Що більше ми експортуємо, то менше грошей лишається в бюджеті. ПДВ був запроваджений в ЄС як податок на надмірне споживання. Коли в Україні за всі роки незалежності було таке проїдання? Коли обсяг доходів населення перевищував товарну пропозицію? Допоки наші люди не збагатіють настільки, щоб скуповувати всі необхідні для життя товари, ПДВ не потрібен.

Банківський сектор витримав перший удар війни. Як змінилася ситуація за ці місяці?

– По-перше, з 2015 року по 2018-й Україна втратила половину банківської системи. Банки, що лишилися, – стресовитривалі.

По-друге, з кінця 2016 року понад половину банківської системи становлять державні банки, які використовують усі можливості, щоб отримати допомогу від уряду та НБУ і через які проходять основні державні кошти, зокрема бюджетні.

По-третє, на відміну від пересічних громадян, банки можуть розраховувати на рефінансування від НБУ. За час війни на нього витратили до 100 міль­ярдів гривень. В останні п’ять місяців почалися процеси, які можуть призвести до нової хвилі банкрутств банків. Їх зникатиме значно менше, ніж 2015 року, але близько десятка установ тепер перебувають у підвішеному стані.

Це не вплине на економіку, бо банки не виконують основної функції – не кредитують її. Якщо немає державного сектора економіки, то які гарантії працевлаштування може дати держава безробітним? Жодних, бо їх немає куди прилаштувати. І стратегії чи навіть плану залучення їх до суспільних робіт, складніших за “прибирання сміття”, також немає.

Людей турбує зростання цін. Чи повинна держава запровадити регулювання на час війни?

– Має запровадити систему гарантій – щодо продуктів, сплати за комунальні послуги та гарантування певного рівня доходів. Це або зайнятість, або прямі соціальні виплати. Перше краще за друге, бо збільшення грошової маси ні до чого позитивного не призводить, лише посилює інфляцію.

Завдяки ж гарантіям працевлаштування людина отримуватиме від держави гроші за суспільно корисну роботу. У нас безліч волонтерів. Чому вони виконують корисні функції безкоштовно? Їхня діяльність має оплачуватися з бюджету. Година праці на день – благодійництво, 8 годин – робота, за яку треба платити. Волонтери витрачають не менше часу, ніж на основному місці роботи, а деякі не працюють зовсім. Держава має їм платити – в такий спосіб відбудеться реєстрація волонтерів і зникне питання розпродажу гуманітарної допомоги.

Коли слід чекати краху російської економіки?

– Хоч би якою була криза в Росії, вона не зупинить війни. Сподіватися, що зниження рівня життя підштовхне росіян до капітуляції, марно. Якби економічні санкції могли запобігти кровопролиттю, Південна Корея давно перемогла б Північну. А Москва забезпечена ресурсами значно краще, ніж Пхеньян. Санкції треба використовувати для власного збагачення. Якщо в сусіда здохла корова, це не означає, що ми заживемо багатше.

Конфіскація російських активів не допомагає українській економіці, бо ми не можемо їх використати для власного зростання, нема державної компанії управління активами. Коли ми конфісковуємо російське майно й не використовуємо його за цільовим призначенням – це не плюс, а мінус, бо активи припинять роботу з генерування доданої вартості, компанії перестають існувати, зникають робочі місця. Допоки не вирішимо, що робити з російськими активами в Україні і як їх ефективно використовувати, західні партнери не передадуть нам російського майна, заарештованого за кордоном.

 Дмитро КНЯЖИЧ, фото: Тарас ПОДОЛЯН опубліковано в журналі “Країна

MIXADVERT