Україна – не Ізраїль

 

Віталій Портніков, публіцист і журналіст

 

Коли євреї вийшли з єгипетського рабства, вони дорікали Мойсею, що у них нема що їсти і немає чим годувати дітей. Одне слово, нарікали на те, що в дорозі у них відсутні ті цінності виживання, які були головними для пострадянського суспільства і залишаються такими для більшості наших співвітчизників зараз. Та якби Мойсей обрав пріоритетом спочатку нагодувати людей і забезпечити їх усім необхідним, а ще не вступати в конфронтацію з єгипетським військом (бо ж там теж люди, яких чекають матері та дружини), то євреї так і залишилися б у Єгипті – й у них не було б землі обітованої.

 

Якщо трактувати Синай не з теологічного, а з політичного погляду, то він радше був не причиною, а наслідком. Там стало абсолютно очевидно, що коли не притримуватися нової категорії цінностей, то люди просто залишаться в рамках цінностей виживання. А ті диктували просту річ: потрібно повертатися до Єгипту, бо якщо піти далі, то невідомо, що буде. В контексті окремої людини – був хтось, хто загинув у пісках і нічого по собі не залишив. А якби ця людина повернулася до Єгипту, то щасливо працювала б до смерті на будівництві пірамід і залишила б по собі дітей. Ця конкретна людина загинула в результаті того, що були прийняті нові цінності скрижалей. Людина загинула, але народ вижив. І це якраз питання пріоритетів, яке стоїть перед нами. Чого ми хочемо? Продовження нашого існування, яке неминуче призведе до конкретних жертв – і це трагедія, якої не уникнути? Або ми відмовляємось від нового ціннісного ряду, повертаємось до умовного Єгипту і спокійно там живемо? Хоча нас можуть вирізати за те, що ми НЕ пішли. Це вічний вибір, в основі якого лежить прийняття суспільством певної шкали цінностей. Якщо цієї шкали немає, рано чи пізно держава зникне.

 

Зараз ми проходимо тест на спільні цінності для всіх громадян України. І там, де пріоритети державного будівництва НЕ діятимуть у гуманітарному вимірі – там рано чи пізно буде Російська Федерація. Навіть електоральні результати про це сьогодні свідчать. Тому все залежить від того, зможуть українці виробити спільні цінності чи ні.

 

У середині минулого століття Ізраїль був бідною країною. Так, там панувала демократія і розвивався бізнес, але більшість людей існували за стандартами життя набагато нижчими, ніж у Західній чи навіть Центральній Європі. У перші роки після проголошення незалежності люди, які приїхали до Ізраїлю, взагалі жили в залізних бараках без вікон у 40-градусну спеку. До всього, з самого початку це не була мирна країна – там постійно воювали, й люди жили під загрозою тероризму. Протистояння з арабським світом створювало непрості умови для ІЗРАЇЛЬСЬКИХ громадян АРАБСЬКОГО походження – тому сказати, що то була країна, де дотримувалися норм прав людини, також не можна. Арабам та євреям знадобилося чимало років, щоб обидві громади знайшли хоч якесь політичне порозуміння. А до спільного знаменника вони не дійшли і досі. Також в Ізраїлі постійно виникали скандали, пов’язані з корупцією на найвищому політичному і військовому рівні. Боротьба з корупцією йшла, але сама корупція нікуди не зникла і до сьогодні.

 

У нас часто можна почути, що люди хочуть, аби Україна була схожою на Ізраїль. На який Ізраїль – бідний, корумпований, готовий воювати, під постійною загрозою тероризму? Ні, ми хочемо бути схожі на інший Ізраїль: на сильний, той, що переміг ворогів, здійснив економічне чудо, обирає на керівні посади людей, для яких найважливіше – державні пріоритети. Такий Ізраїль також існує. Але він існує завдяки тому, що люди завжди ставили перед собою пріоритети державного будівництва. Вони розуміли, що ПОБУДУЮТЬ державу, яка стане економічно сильною, але до цього доведеться десятиріччями проходити через економічні проблеми. Вони знали, що зможуть перемогти своїх ворогів. Але перемогти – це означає воювати, гинути і жертвувати. Вони вірили, що побудують державу з розвиненою демократією, але розуміли, що у часи бідності і війни корупція неминуче супроводжуватиме десятиліття їхньої історії. Головне – створити ефективні інструменти для боротьби з цією корупцією і зробити так, щоб не було недоторканих, щоби президент чи прем’єр-міністр могли опинитися на лаві підсудних, як і будь-який інший громадянин.

 

Це прекрасний приклад пріоритетів для українського сьогодення. На президентських виборах 2019 року багато хто голосував за колишнього коміка Володимира Зеленського лише для того, щоб усунути від влади чинну політичну еліту. Ця еліта говорить про необхідність державотворення, про армію, мову, віру і про те, що без пріоритету побудови української держави на цих цінностях не можна досягти успіху. А ми ж знаємо, що насправді це корумпована еліта. Вона пов’язана із клановими інтересами, власними бажаннями, не здатна усвідомити інтереси простої людини, яка потерпає від економічних злиднів. І от ми думаємо, що оберемо чесну людину, для якої головним пріоритетом буде боротьба з корупцією і чинною елітою. Після перемоги цієї людини на президентських виборах і після того, як його висуванці створили більшість у парламенті – ми маємо розвал антикорупційних структур і рішення Конституційного Суду про фактичне згортання тих антикорупційних інституцій, які були створенні після Революції Гідності. У нас уже реальні проблеми з підтримкою євроінтеграції України, адже держава не виконує взятих на себе зобов’язань.

 

Те, що ми маємо, – це не випадковість. Тому що неможливо будувати державу, якщо нема чіткого розуміння того, заради чого ця держава будується і який у ній сенс. Звичайно, у цій ситуації нема реального виходу БЕЗ тих цінностей, які здаються найголовнішими. В українського суспільства існує величезна проблема: відсутність у людей розуміння причинно-наслідкових зв’язків. Це називається «недоросле суспільство», але тут проблема не залежить від віку людей. Дитині треба пояснити, що коли вона візьме сірники і запалить щось у хаті, то хата згорить – і дитина згорить разом із нею. Так дитина починає щось усвідомлювати – і саме так, крок за кроком, відбувається виховання. А в Україні не було процесу політичного виховання. Український громадянин вважає, що станеться так, як йому заманеться. А так не буває. Тому нам необхідно усвідомити градацію цінностей. Якщо люди не бажають збудувати державу, якщо вони не хочуть, щоб нею керували професіонали, якщо не вважають Україну пріоритетом свого існування як громадянина і саму Україну не розглядають як притулок для української нації – тоді ми не поборемо корупцію, не зможемо вирішити питання власного добробуту та перемогти у війні. І цю піраміду перевернути неможливо! Не можна спочатку перемогти корупцію, досягнути добробуту, перемогти у війні, а потім будувати українську державу.

 

Дехто ставить собі питання: навіщо перемагати корупцію і налагоджувати добробут тут, коли можна поїхати кудись, де все це вже зроблено, де не потрібно жертвувати і гинути на фронті? Можна ж виїхати до Польщі чи Швейцарії і там гідно прожити все життя. Який сенс ризикувати? Чесно скажу – його немає. Якщо немає державного пріоритету, тоді справді потрібно їхати з країни, яка є ризикованою, бідною країною третього світу, в якій більшість населення не усвідомлює, для чого воно щось робить.

 

І тут знову варто повернутися до прикладу Ізраїлю. Свого часу там зібралися люди, які справді готові були жертвувати заради державного будівництва – їх було всього кілька мільйонів. Не всі євреї захотіли тоді їхати в Ізраїль. У людей був вибір – і вони його зробили. Для когось він виявився правильним – це євреї, які залишилися в Америці й зараз мають там потужну діаспору. Та були євреї в Європі, і їхній вибір виявився фатальним – вони згоріли у печах концтаборів. Але зроблений вибір був логічним для кожної людини, яка ставить перед собою певні пріоритети. Просто ці пріоритети можуть бути абсолютно різними. Та результат завжди один – народ, який не вміє поставити чіткий пріоритет для свого державного чи національного існування, рано чи пізно зникає з політичної та етнографічної карти світу. І ми зараз саме у тому періоді, коли український народ розставляє свої пріоритети.

 

Побудова некорумпованої держави з добробутом – це наслідок тих цінностей, що затверджуються у державі. Однак не обов’язково держава, орієнтована на цінності, буде некорумпованою і багатою. Адже є чимало корумпованих держав, які живуть багато, – і велика кількість чесних держав, які живуть бідно. Бо просто боротьба з корупцією не є запорукою багатства. Потрібні також ресурси і працездатність нації. Люди мають бажати жити чесно – не багато, а саме чесно. І тоді, можливо, колись їхні діти будуть жити багато. Більшість наших співвітчизників є прихильниками корупції і толерують її. Адже у нас наскрізь корумповане суспільство. Не толерується лише корупція на високопосадовому рівні. І то лише тому, що люди заздрять політикам і бажають опинитися на їхньому місці. Будь-які вибори у нас – це соціальний ліфт для тих, хто хоче дорватися до годівниці з думкою «ти покрав – дай мені покрасти». Ось що таке Зеленський і «Слуга народу» – це соціальний ліфт перемоги корупції над здоровим глуздом. Якщо ми живемо в аморальному суспільстві, то не треба вдавати, що воно бореться за моральні цінності. Треба боротися з аморальністю. Бо суть саме в цінностях, а не в лідерах. Лідер зазвичай є таким, якого потребує суспільство.

 

Зеленський – це вирок, діагноз деградації суспільства через п’ять років після Революції Гідності. Це те, на що розраховували росіяни – вони розуміли, що велика частина наших співвітчизників не підтримує Майдан. І тут не питання вибору між Порошенком і Зеленським – суть у тому, що одна частина країни голосувала за Україну, а інша – проти. Ніде правду діти: чимало людей не хочуть тут державності, не розуміють, що це взагалі таке, хоч і можуть бути патріотично налаштованими. Тому нам потрібно працювати принаймні з патріотично налаштованою частиною цих людей, щоб вони її захотіли. Інакше всім рано чи пізно доведеться відмовитися від державності.

 

Маємо усвідомлювати, що в нас вікно можливостей дуже маленьке. Воно реально було відкрите на побудову державності з 1991-го по 2000 рік – коли у Росії був Єльцин, і вони не збирались іти на нас з танками. Але ми цього не використали. Зараз у нас нове вікно можливостей, яке відкрилося з російською агресією і стало новою можливістю провести кордон між нами і метрополією. В тому числі й цивілізаційний. Ці можливості у нас закінчаться із крахом путінського режиму. Скільки ми України українізуємо за цей час – стільки у нас буде України. Скільки ж залишиться русского мира – те стане Росією.

 

*Доповідь виголошена у рамках круглого столу «Цінності в суспільно-політичному житті України», організованого Інститутом лідерства та управління спільно з Інститутом релігії та суспільства Українського католицького університету. 7 листопада 2020 року, «Патріарший дім», Львів
Публікацію підготувала Іва Подольська (за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», позиція якого може не збігатися з думкою автора)

MIXADVERT