Відкриття держави Аратти

Аратта

Відкриття держави Аратти

I.1

 

          Аратта (шумерське Aratta = LAM x PA ‘полум’я-крило‘; LAM x KUR ‘полум’я змінене’; LAM x ru; LAM x KUR-ru [Кифишин 2001, 689,692]) набула відомості після публікації С. Крамером [Kramer 1952] перекладу шумеро-аккадської поеми «Енмеркар і владика Аратти».
У поемі розповідається про суперечку двох владик-жерців, перший з яких правив шумерським містом Урук. Головний храм цього міста-держави було присвяченого богу Енлілю, суперницею якого виступала араттська богиня Інанна. Урукський Енмеркар намагається перемогти Аратту за допомогою її ж Інанни – забравши якимось чином статую богині до Уруку. Він погрожує народу Аратти війною, рабством, убивством правителя. А той відповідає таке:
Я верховний жрець, призначений чистою рукою (Інанни).
Скіпетр небесного царя (Ану), владичиця всесвіту,
«іннін» усіх законів, світла Інанна
до Аратти, країни чистих обрядів істино мене привела,
у горах пред нею поставила мене як браму –
то як же Аратта може підкоритися Уруку?
Гора (-Аратта) – це герой, насичений мудрістю,
вона подібна до вечірньої зорі, що йде до свого дому
й прогоняє морок пред своїм лицем.
Вона подібна Місяцю, який підіймається на небеса,
лице якого виповнено блиском.
Проте Інанна тимчасово відходить від своєї Аратти, схиляється на бік Енмеркара. Той шле вимогу за вимогою: надіслати коштовності та майстрів для оздоблення Еана (‘Дому Неба’ богині Інанни) в Уруці, а ще й храму Абзу в Еріду (див.: І.2, І.3, ІІ.5, ІІ.6). Відповіді владики Аратти непевні. Та й накази Енмеркара складаються з плутаних погроз, магічних загадок і згадок про часи, коли не тільки Шумер, але й «все благочестиве людство, весь всесвіт спільною мовою щиро восхваляли Енліля», чий храм панує в Уруці. Відповіді жерця примхливої Інанни свідчать про іншу правду минувшини (див. вище) і нарікають на те, що нині «Аратта подібна до отари, яка розбрелася; її шляхи – ворожа земля». Взамін данини, яку вимагає Енмеркар від Аратти, її владика благає надіслати зерна голодним араттам, від яких відвернулась богиня. Не відзразу, проте благання було задовільнено.
Знаменно, що ячмінь із Уруку привезли ослами – тоді як відповідні дари аратти вирішили везти конями. Але не встигли рушити, як знову надійшов до Аратти наказ – з новою загадкою про скіпетр, котрий слід принести до храму Енліля. На це верховний жрець Аратти відповів подібною загадкою. Таке спілкування ускладнилося згодом настільки, що гонець уже не міг запам’ятовувати послання. І тоді начебто саме Енмеркар винаходить письмо на глиняній табличці. Проте жрець Аратти легко прочитує текст. А поки він обмірковував відповідь – Інанна змилувалася над своїми араттами, зросила їх ниви дощем. Тепер країна врятована від голоду й захищена повінню рік. Надодаток богиня влаштовує Аратті свято на честь свого коханого Думузі – ‘Сина душі’, обожненного прапращура людства, «пастуха часів до Потопу». Зваживши на такі переміни, Енмеркар вирішує завершити суперечку миром і відправляє до Аратти нову партію зерна, а також худобу на свято Думузі. У відповідь аратти відправляють, нарешті, дари до урукського храму Ен-ліля, ‘Владики-вітру’. Цей бог вважався винуватцем Потопу (див. далі), проте найбільш шанувався в Шумері
Кінець поеми «Енмеркар і владика Аратти» зберігся погано. Однак ясно – на спільному святі хтось напучує Енмеркара, що справи краще лагодити не війною, а миром. Проте з уривків ще трьох поем (Енмеркар та Енсухкешдана, Енмеркар та Лугальбанда, Лугальбанда і гора Хурум) видно, що сутички між Уруком й Араттою не припинилися. У другій поемі розповідається про поразку урукською відьмою араттського чаклуна (який спробував повернути з Урука статую Інанни). У третій поемі Енмеркар посилає свого сина Лугальбанду за поміччю Інанни до Аратти, після чого та знову постачає Урук коштовностями та майстрами – перевозячи їх тепер вже не кіньми, а водою. У четвертій поемі розповідається про пригоду Лугальбанди підчас походу віська Урука. Залишений помирати біля Хуруму, син Енмеркара блукає та молиться серед гір, – а батько його у цей час керує штурмом Аратти.
Існування Енмеркара й Лугальбанди, другого і третього правителів І династії післяпотопного Урука, сучасні дослідники датують 2900-2588 рр. до н. е. [Rohl 1998, 477-478] або ж на тисячу років раніше [МНМ 2004, І, 97].

І.2

 

          При розкопках одного з храмів іншого шумерського міста-держави – Лагаша – була знайдена, на двох глиняних циліндрах 2113 р. до н. е., «Хвалебна пісня про побудову храму Нінгірсу». На думку А. Г. Кифишина [1997, 681], «це найдревніше й найбільш повне джерело по ритуалу заснування храмів (…) Очевидно, поема була зачитана чи, вірніше, проспівана, перш ніж її список поклали до фундаменту і «жеребець» – Гудеа, правитель Лагаша й засновник храму на честь бога Нінгірсу, підняв «копитом»-мотикою першу пригорщу землі».
Твір починається з опису того, як «жива» вода Тигру зупинила «мертву» воду Потопу. Тоді «на небі й землі долі вирішувалися», і в приморському Лагаші його покровителю Нінгірсу-‘Мурашці’ (?) сказано було богом Енлілєм (див.: І.1):
«Повінь до берега свого вернулася;
вода темна, зірками наповнена, жах підіймала, –
повінь Енліля – (ріка) це Тигр,
вона воду прісну зупинила».
Аратта згадується далі, при описі входу до храму:
Бог-змій священий Океану, темно-синій, –
це «сітка, що зав’язує» (полог) храму,
де радяться Кєш з Араттою;
(а) це «сітка, що розв’язує» (штора) храму – лев страшний,
(він) на ‘Країну’-Шумер позира там, –
ніхто (з) ідучих очами цими (нехай) не буде схоплений!
Далі побачимо, що перше в Шумері післяпотопне місто-держава Кєш (див.: І.3 про Сурі-кош) – не просто співзвучне своєю назвою, а й дійсно-таки пов’язане (написами Кам’яної Могили, моделями храмів Кукутені–Трипілля, Артаплотом та ін.) із кші ‘землями’ «Веди словена» та ‘становиськом’ кіш українських козаків. Всі ці назви і значення виводяться з аратто-шумерських kiški‘всесвіт’ та ki‘земля, місце, місто’. Вчені вже роблять подібні співставлення. Так, лінгвіст Ю. Л. Мосенкіс [2001, 40,50] поділяє ім’я давньослов’янської богині на склади Ма-кош –вказуючи притаманність першого «лише трипільсько-малоазійсько-крітському регіонові», але пов’язуючи його також із єгипетською Маат. А назву української (на Полтавщині) ріки Псло і кавказьких Псоу тощо дослідник примірює на «шумерське чи навіть дошумерське субстратне Абзу / Апсу ‘прісна водна безодня, прісний океан’» Потопу (див.: І.1, ІІ.5).

      Між цивілізаціями пра-України, Шумеру, Єгипту простежуються й археолого-етнологічні зв’язки – причому саме в зазначеній послідовності. Між двома останніми єгиптолог Д. Рол розкриває їх по специфічним зображенням і знахідкам кораблів та храмів. Аналогічні кораблі трапляються серед петрогліфів Кам’яної Могили [Михайлов 1999, 37-38, 117-18], календарні позначки яких дозволяють датувати їх VI-IV тис. до н. е. [Кифишин 2001, 666-672]. Аналогічні ж моделі храмів є серед керамічних виробів культури Кукутень–Трипілля. «З цього випливає, що давні європейці були якимось чином ознайомлені з архітектурними, культурними та релігійними традиціями далекої Месопотамії», – робить обережний висновок археолог М. Ю. Відейко [ЕТЦ 2004, І, 337-338].
Не тільки ознайомлення, але й спільний виток догрецької, єгипетської й шумерської міфологій розкриває видатний шумеролог А. Г. Кифішин [1990, 36-41]. Дослідник звернув увагу на особливу промовистість тут «Текстів пірамід». В них розповідається про те, як за прачаси навічно пішла під води Потопу ‘Велика чорнота’ найродючиших земель ‘круглоти Осек’ (šn،’٫-śk). Її назву дослідник співставляє з єгипетськими śk ‘молоти зерно’; śk’٫ ‘приносити врожай’; śk’٫.t ‘країна орачів’ – яка знаходилася на північ від dbn і «може бути поставлена у зв’язок із грецькою Атлантидою». Після цього в країні Deben утворився ‘Вогневий острів у Морі двох кинджалів’, а в пра-Єгипет прийшов Тот – бог ковальства і мудрості, що боровся тоді (на рубежі VII-VI тис. до н. е., як вважає дослідник) з ‘кам’яними звитяжцями’. Надалі його дружиною стала Маат, володарка  ‘Вогневого острова’ (яку міфолог співставляє з дочкою шумерського бога мудрості Енкі, що зупинив Потоп). А в VI-V тис. до н. е. з’явився перший фараон Мене… Подібна зміна віків камня й металу зафіксована руським літописцем ХІІ ст. [Рыбаков 1981, 9-11]: «Феоста иже и Съварога нарекоша егуптяне (…) въ время царства его спадоша клеще с небесе, нача ковати оружье. Прежде бо того палицами и камением бьяхуся».
А. Г. Кифішин, не знаючи до кінця 1993 р. про архів Кам’яної Могили (біля сел. Мирне Мелітопольського р-ну Запорізької обл. України), припускав тоді зв’язок країни Deben з Грецією, а північної ‘Великої чорноти’ – з якимось районом Балкан. Проте в своїй, тій же наведеній вище статті він висунув версію [Кифишин 1990, 33, 37]: «Прекукутені та Трипілля (=шумер. Аратта)», – а єгипетського бога Тота зблизив з магічною формулою ‘мідь Аратти’.

І.3

 

          Вище наведено майже всі відомі тексти про передньоазійську (чи також й іншу?) Аратту. Із них проступає, що ця таємнича країна з’явилася чи не раніше від найдавніших міст-держав Шумеру – з якого прийнято нині [слідом за Woolley 1950] починати історію світової цивілізації. Ці обставини стимулюють міжнародний пошук первинної Аратти [Відейко 1995; ЕТЦ 2004: І, 526-536; ІІ, 45-47(додаток)]. Її шукають на північ від Шумеру, а розквіт відносять до часів І династії Урука. Зважаючи на згадки у поемі «Енмеркар і владика Аратти» про винайдення письма тощо (див.: І.1), започаткування Аратти й Шумеру поглиблюють до середини IV тис. до н. е.
Проте накопичуються дані про ще давніші часи й значніші передування Аратти та вплив її на виникнення класичного Шумеру, який постав за допотопним Убейдом і передував семітському Аккаду. Відповідну теорію висунув і опрацював Д. Рол – професор єгиптології і древньої історії, учасник археологічних розкопках в Ірані. Дослідник спирається на праці Л. Вуллі та інших авторитетних археологів; на узгодження генеалогій і «Списків царів» Шумеру, Вавилона, Ассірії; на «Історію» вавилонянина Бероса та відповідності їй у творах Палестини, Греції, Риму. При цьому провадиться реконструкція первинного звучання і написання імен.
Розкопки на Мійандоабській рівнині (іранська частина Вірменії) дали підставу Д. Ролу [1998, 163] написати про льох з вином «у палаці Аратти» приблизно 5500 р. до н. е. Тут знаходилася одноіменна ріка, яку востанє згадує у 714 р. до н. е. Саргон ІІ, ассірійський завойовник Урарту (< Ур ‘Місто-Держава’ Ар(ат)ти). А згадану рівнину здавна населяло плем’я маннеїв (> Ур маннеїв > Вірменія), що разом із хурритами (< Сурья-‘Сонце’ й Аратта) складали особливу частину «індоєвропейської мовної спільноти»; хуррито-манейський етнос відображено алазано-беденською, куро-аракською й спорідненими з ними археологічними культурами.
За Д. Ролом, первинна Аратта сформувалася у гірській долині-едені в першій половині VI тис. до н. е. Згодом почалися переселення. Прапращур Адаму (‘Людина, зроблена з червоної землі’ місцевої гори Сурі-кош, аналог посипаних вохрою небіжчиків убейдської, куро-аракської, кукутеньсько-трипільської, дніпро-донецької та багатьох інших археологічних культур) і його син Йамку-Кійан поселилися у Сузіані. А їх найближчі нащадки Хану і Ну-а (що відповідають біблійним Єноху, Ною, Яфету [Rohl 1998, 205-222 та ін.], а ці –набагато давнішим Інахосу, батькові Пеласга та пращуру Йапетоса й Атласа або Аталанте грецької міфології [Кифишин 1990, 48 та ін.]) близко 5000 р. до н. е. заснували С(Ш)умер.  Назву цієї ‘Країни’ Д. Рол та деякі інші дослідники виводять від післяпотопного сина Ноя – Сіма (> біблійні Шінар або Сєннаар). Але можна виводити і від двох грецьких Сіме, пращура та нащадка Атласа – причетного (за А. Г. Кифішиним) до поглинання Потопом землі Осек (див.: І.2).
Як бачимо, пеласго-грецька та єгипетська традиції вказують на допотопну появу Шумеру – тоді як семіто-єврейська вказує на його появу вже після Потопу. З першої позиції найдавнішим шумерським був уже І період Убейда (близько 5000-4800 рр. до н. е.) з його найпершим у Шумері містом-державою Еріду, а також із дещо пізнішими поселеннями на місцях майбутніх, післяпотопних міст-держав Урук і Ур. Знаменно, що перші згадки таких назв найперше з’явилися у VII тис. до н. е. серед протошумерських написів Кам’яної Могили (№ 19/D: «Це закон Аімдугуда, що відправляється до Ура й Еріду» [Кифишин 2001, 178 та ін.]), а назви Уруку і Уру походять від unu>uru ‘повінь, потоп’ [Rohl 1998, 159-179]. Всі три міста стояли на березі Перської затоки біля гирла Євфрату. В уривках поеми «Енмеркар та Енсухкешдана» цей жрець Аратти (безперечно гірської у поемі «Енмеркар і владика Аратти») пропонує організувати похід на Урук морем, у поемі «Енмеркар та Лугальбанда» мовиться про ріку, – що свідчить про зміни місцеположень Аратти. І легенда про північну Осек пасує більше їй, ніж Шумеру.
Л. Вуллі при розкопках Ура відкрив сліди страшних пожежі та повені, які розмежували Убейдські та Урукські періоди десь між 4000-3100 рр. до н. е. (за Д. Ролом) або близько 3900 р. до н. е. [ЕТЦ 2004, І, 97]. Вірогідно, що ці катастрофічні роки вихідці з Аратти перечекали на своїй прабатьківщині: це засвідчує біблійний міф про гору Арарат, до якої прибився ковчег Ноя. Із допотопною Араттою поблизу Тебриза та післяпотопним Араратом можна співвіднести Артеміду Таврополу та річку Артаплот на Полтавщині й місто Оратів на Вінничині. Із трьома останніми можна пов’язати Ортополіс із генеалогії догрецьких тельхінів, нащадків Інахоса (див. вище).
Ортополіс [Кифишин 1990, 48-48] з’явився після Атласа і майже одночасно з пізнішим Сіме. Їм усім передував Оропос (Europos < Europs, Europa), трохи молодший від Атласа. Походження назви Європа (перевезеної з Азії через море «Батьком богів» у вигляді бика) забов’язане, напевно, її oras/-uras («які мають відношення до понять ‘місто’, ‘фортеця’») – єдиним археологічним еквівалентом яких у тодішній Європі «цілком могли бути поселення трипільської культури типу Майданецького» [ЕТЦ 2004, І, 520]. Наведений висновок T. Taylor (у переказі М. Ю. Відейком) підтверджується наступним розвитком легендарного Oropos>Orthopolis у міфологемах лапіфів і кентаврів, які прожили зміну пріоритету биків на коней. Ці два племені жили спочатку «в районі ріки мертвих» і були пов’язані з «містом биків» (tauropolis) хранителів душ та з «собако-биками» (cuno-tauroi), які переправляли душі померлих через ріку. Від того з’явилися конеподібні кентаври [Кифишин 1990, 14-16, 20-22]. У цьому семантичному вузлу пра– чи доіндоєвропейських міфологем незайві наведені вище згадки  (див.: І.2) про шумер. kiški’всесвіт’ та єгип. ‘круглоту Осек’ šn،’٫-śk. Хліборобські й, напевно, архітектурна характеристики останньої цілком сумісні з археологією Кукутені–Трипілля (а також, як побачимо далі, з легендами й міфами «Веди словена»).
Комплекс відповідних даних виявлено у найдавніших курганах біля м. Комсомольск на Полтавщині та в сел. Великоолександрівка на Херсонщині, по обох берегах Дніпра неподалік від зручних переправ. Між 4600-3200 рр. до н. е. тут відбувалися доленосні контакти між носіями трипільської, дніпро-донецької, середньостогівської, куро-аракської культур, внаслідок чого зародилася індоарійська «Рігведа» [Шилов 2007]. До того ж зодіакальна сцена з тваринами на круглій кам’яній огорозі Великоолександрівського кургану споріднена із зображеннями VI-IV тис. до н. е. із «Грота Бика» Кам’яної Могили. Поруч, убік річки, міститься панно № 5 (див.: ІІ.5) із тогочасною згадкою Аратти, а також свідоцтв Потопу: Абзу і Суду Води. А з ‘круглотою Осек’, яйцеподібним плануванням Майданецького іoras/-uras цілком співставне «Протояйце IM + TAR» зі знаками ur4 ‘спарені’, še ‘зерно’ та ін. панно № 15/16 [Кифишин 2001, 410-425].
Історико-етимологічно-археологічний ряд розглянутих вище артефактів (LAMxKUR-ru > Aratta > -oras/-uras  > unu>uruта ін.) вказує подальший напрямок розв’язування проблеми походження держави Аратти та її взаємозв’язків із культурою Кукутені–Трипілля.

http://shilov.org.ua/open.html

MIXADVERT

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply