Про партії і фінансову залежність.

 

У кінці 80-х, на початку 90-х бензин був дешевим, транспорт можна було найняти без дозволів міліції чи райкомів і чисельні групи патріотів-активістів, особливо з Галичини, Києва масово обїжджали області України із антикомуністичними та просвітницькими акціями.
У той час я сам побував на перших акціях у Жданові (там під міськкомом, підійшла пишна партпрацівниця і сказала: “Кто вас сюда звал, зачєм прієхалі? Ви – нічтожество – жалкая кучка…”. (До неї у 2014 хлопці приїхали на БТР-ах, знезаражувати сепаратизм). Мітинги у почервонілих від залізопилюки скверах Кривого рогу, на Сорочинській ярмарці і під Крутами…

90-ті вже показали, що партійна діяльність, особливо виборчі кампанії, без фінансування (а для владних партій без адмінресурсу) неможливі.

Час показав, що гроші на партійну діяльність можна взяти у новобагацьких. І то не просто у багатих, а у суперрозбагатілих. Багаті не дають.
Це означало, що патріотичні партії, які, вже у незалежній Україні поборювали не так комуністів, а більше корумповану владу, вимушені були шукати фінансування у часто криміналізованих крадіїв-“олігархів” часто взаємозалежних від корупціонерів від влади.

Всяке отримання крупніших сум передбачало “спільну гру”-співпрацю, залежність партійного керівництва від “спонсора(ів)”. Як у питаннях визначення рівня радикальності у діяльності, принциповості позицій із важливих для народу (національно-визвольного руху) справ, у голосуваннях (якщо депутати від партії є у парламенті чи обл-міськ-райрадах).
Проходить час “співпраці” і вже окрім гасел і риторики у верхівки проскакує меркантильність партійна і особиста, нагулюється партійний жирок, більшає компромісів, обіцянки не виконуються, квітне демагогія-популізм. Що ж – хлопці заробили, мають право і пожити.

У минулому Рух діяв як на ентузіазмі членства, так на незначних спонсорських даваннях. ПРП вже навчилося лобістики і співпраці із “середнім” бізнесом. Заходиш у офіс УРП, менших патріотичних груп – а там і на дух немає того, що називалося буржуазним націоналізмом (псевдобуржуазність – крупне багатство і псевдопатріотизм були сконцентровані у кучмівських партіях влади), там віяло дрібновласністю і незаможним патріотизмом.

Пройшов час і незаможні, безкорисливі націонал-демократи вже у історії.
Сьогодні заходиш у офіси партій, які ще сподіваються на мізерну участь у владі, вони вже із спонсором (а з ким Сам спонсор?), вже мають добротні офіси, але сидять там як миші під віником, мовчки, псевдоповажно і слухняно, чекають вказівки на виборчу кампанію. З ким йти, проти кого виступати, на які канали запросять, що критикувати у владі (чи промовчати)…
Наче б і гарні хлопці, і гарно говорять – але нагадують канарейок із золотих кліток. Наче б і ситно, і про Україну можна поговорити… Але.

Непросто українським незаможним патріотам стати дрібнобуржуазними націоналістами (за кремлівською чи глобалістською риторикою), тим більше потіснити крупнобуржуазних інтернаціоналістів від влади і від поділу власності.
Треба мати неабияку гнучкість і, водночас, твердість…

Народ же проголосує за тих, на кого вкажуть власники телеканалів.

Сергій Жижко

MIXADVERT