ЯКБИ РАДІСТЬ ДЛЯ ВСІХ ОДНА…

Сьогодні, коли світ охопила пандемія страшної хвороби, у мережі інколи читаю інформацію, пости про загрозу, яку несе коронавірус людям. Автори, в основному молоді, тішать себе невідомо звідки взятими даними, начебто вірус ”косить” переважно людей похилого віку, 70-80-літніх. Причому, деякі молоді невігласи цинічно розмірковують про те, що хвороба ”оздоровить суспільство” від пенсіонерів, яких ”дуже багато розвелося”. Так і хочеться сказати таким ”пророкам”: не женіть ”пургу”, не виставляйте себе на посміховисько нормальним людям. Ви ж рветеся до Європи, до цивілізації, а мислите категоріями Сомалі чи Зімбабве. У ВСІЙ Європі суспільство з повагою і шаною відноситься до людей похилого віку і дітей, приділяючи їм достатню увагу. Бо пенсіонери – це фундамент, на якому збудовано сьогодення. Моє дитинство проходило у роки окупації України гітлерівцями у 1941-1944 роках, коли на наші голови падали авіабомби і біля вух свистіли кулі, я був поранений. Не бажаю нікому пережити голодне і холодне десятиліття 1944-1954 років, коли суп з лободи здавався найкращим у світі, макуха смачніша пирога, буряковий відвар заміняв грушевий компот. Коли у школі доводилося писати чорнилом, вичавленим з бузинових ягід, користуватися одним підручником на увесь клас і просити у мами копійки, щоб хоч раз на тиждень піти в кіно. Мій трудовий стаж, згідно з визначенням Пенсійного фонду, складає 48 років, 9 місяців 17 днів. І це ще не все – кілька документів про стаж не збереглося. Працювати довелося у різних галузях виробництва і творчості. Моїми життєвими університетами були риштування на будовах Кіровограда, цехи ”Червоної зірки”, три молоді роки проведено на службі в армії, майже сорок віддано журналістиці. Мені ще повезло: друзям і знайомим довелося пройти через танкові смерчі Будапешта -1956, пекло ”Празької весни” 1968 року і кривавий десятилітній ”інтернаціоналький обов’язок” у горах Афгана. Невже ми не заслужили хоча б шанобливого ставлення до себе – ні про що інше я не прошу.
Тепер стосовно смертельного коронавірусу: хто сприяє його розповсюдженні в Україні, і хто найбільше постраждає у підсумку. Наводжу факти, названі буквально сьогодні міським головою Києва В. Кличком. Серед тих, хто ”доставив” мікроби короновірусу у столицю – 17-річна дівчина, яка повернулася з навчання в Лондоні, 53-річна жінка, яка контактувала із хворим в Київській області. Жінка віком 28 років – повернулася з Австрії, 21-річний юнак, який контактував з хворим родичем. 14 нових лабораторно підтверджених випадків 8 жінок (від 25 до 49 років) і 6 чоловіків (від 23 до 56 років). Загалом з 24 випадків, 22 – інфікування киян, які повернулися з європейських країн – Франції, Іспанії, Німеччини. 70-80-літні рядові пенсіонери не їздять вигрівати спини, кататися на лижах елітних курортах світу і не розвозять валюту у офшори далеких і близьких островів. Тому ми не привеземо пандемію в Україну, нікого не заразимо, бо дотримуємося вимог карантину і самоізолювалися. А ось від тих, хто насолоджується життям у екзотичних краях і для своєї безпеки вимагає чартерів, щоб за рахунок держави (тобто наш) доставили його додому та ще й від двотижневого карантину відмовляється – яка від них користь державі, суспільству? Вони фундамент для майбутнього України не побудують,для них вона – лиш тимчасовий рятівний притулок.
P. S. Усвідомлюю – далеко не усім сподобаються мої ”крамольні” думки. Але народжені вони під впливом подій, які відбуваються у світі і в Україні у зв’язку з епідемією. Біда завжди об’єднувала людей, хотілося б, щоб так сталося і цього разу. І хай ті поодинокі розмови убогих розумом відійдуть у забутнє минуле разом з коронавірусом.

На изображении может находиться: 1 человек, часть тела крупным планом
Юрій Матівос, заслужений журналіст України

MIXADVERT