Соціологія окупованих – це ходовий товар для торгівлі на різних рівнях.

“Страва під назвою “соціологія окупованих” починає смердіти задовго до подачі на стіл”, – Олена Стяжкіна, спеціально для DW.

Лісоруб з країни Оз – мій улюблений герой. По-перше, він бляшаний. По-друге, у нього немає серця. Щоправда, він бачить у цьому проблему. Але це тільки тому, що країна Оз – не Донецьк і не Луганськ. Країна Оз – це не Єнакієво, не Алчевськ, не Шахтарськ, не Кадієвка. І він, мій улюблений герой, не покидав їх, втікаючи від “мишебратів” світ за очі. Тому у своїй милій казці про смарагдове місто він просто не міг скористатися перевагами бляшаного тіла, яке завжди можна підлатати шматком консервної банки, та не міг оцінити, що відсутність серця майже гарантує відсутність нездорових реакцій на кшталт його розриву.

Армія Бляшаних Лісорубів – тих, що покинули окуповані території, й тих, що чекають на Україну там, – навчилась відключати серце у момент палких журналістських чи мережевих стенань на тему “залити бетоном та забути”, “виросло покоління вбивць та ідіотів”, “проклянемо їх, бо вони отримали, що хотіли”… Найсильніші з нас, підлатавши рани залізяками й змастивши іржу, схожу на кров, олією, брались навіть пояснювати щось про різних людей, про втрату інформаційної суб’єктності, що супроводжує будь-яку окупацію, про страх, про втому, про людей, які не скорились й не скоряться ніколи. І здавалося навіть, що чарівник країни Оз, розчулившись цими зусиллями, надав Страшилам мізки, й вони припинили волати, погодившись, що свідомість та практики окупованих – крихка та багатошарова соціальна тканина, якою не слід “торгувати”, щоб не годувати кремлівського троля. Втім, троль – це вже з іншої казки…

Точку згоди немов би було знайдено. Ми всі стали обережнішими в оцінках, точнішими у аналізі, й навіть палкі представники загону Летючих за смаженими новинами мавп майже припинили виносити в заголовки скандальні уривки чиєїсь вирваної з контексту обмовки. І тут прийшли “соціологи”.

DW.COM

Страва під назвою “соціологія окупованих”

Страва під назвою “соціологія окупованих” починає смердіти задовго до подачі на стіл. Бо опитати 600-800 людей через стаціонарні телефони чи пристати на вулиці там, де окупанти та їх посіпаки заради розваги можуть поцілити з автомата в голову чи, у кращому випадку, в ногу; ставити питання людям, які пересуваються вулицями, не здіймаючи очей, які мовчать на роботі, при сусідах, а іноді навіть вдома…

Ставити питання у місці, що мені особисто нагадує чи то радянський ГУЛАГ, чи то нацистський концтабір, розраховуючи отримати якусь об’єктивну картину настроїв – це велика наукова сміливість на межі з божевіллям. Однак привезти з “окупованих полів” супер-новину (“закриту”, “секретну”, “не для широкого розповсюдження”! Не знаю, чи варто ми мені вибачитись, що розкриваю такий страшенний секрет) про те, що 86 відсотків опитаних хочуть миру та якомога скорішого припинення війни, й подавати це як підстави для “налагодження діалогу” з агресором – це за межею.

Зрештою, щоб отримати результат про більшість, яка хоче миру, можна взагалі нікуди не їздити й нікого не опитувати. Небо – синє, трава – зелена, Крим – Україна, Росія – агресор. Люди хочуть миру. Немає людожерів, які б вголос заявили, що вони хочуть проливати кров, вбивати дітей, руйнувати міста та села. Люди хочуть миру. Й тим більше та пристрасніше хочуть, чим більше й частіше їм в дім прилітають бомби -“подарунки” з російських гумконвоїв. У цифрі 86 відсотків мене, наприклад, дивує тільки одне: чому не 100 відсотків?

Соціологія окупованих – це ходовий товар для торгівлі на різних рівнях. Міжнародні експерти, гнійна “кисельовщина”, хор українських кандидатів в президенти радо купують його для глибокої стурбованості та відвертих маніпуляцій. Ходовий товар, а ще зброя великого радіусу ураження, отримана із зачаклованих територій, де немає правди, а є змучені люди, чия вербаліка іноді взагалі не має жодного значення, бо говорить тільки тіло, яке “соціологи” не читають й не чують. Бо не вміють, не хочуть, а якщо телефоном, то просто не бачать.

“Прореспубліканські настрої на території ДНР, – каже соціолог на міжнародній конференції, – демонструються жінками середнього віку”.

Бляшаний же ж Лісоруб. А я шкодую, що у мене є серце. І що я не можу миттєво заіржавіти, щоб припинити бачити та відчувати. “Прореспубліканські”, дорогий чарівник Оз, прореспубліканські, дорога Дороті та пес її Тото. На мій погляд, це приблизно те саме, що “протретьорайхові настрої у Освенцімі, які демонструються серед опитаних похилого віку (опитування проводилось у 1943 році, фокус-група – двадцять осіб)”.

Слова важать

Ми ніби домовились ще два роки тому, що слова важать. Що слова не тільки описують, але й створюють реальність, що вони можуть будувати, а можуть вбивати майбутнє. Тому не слід шкодувати літер і боятися, що фраза буде кострубатою та на десять секунд довшою, якщо вимовляти її вголос. Мій п’ятирічний заочний друг Яша, що живе в окупованому місті, має вдома український прапор, знає всі слова українського гімну та спить у жовто-блакитній піжамі. Він очевидно не жінка середнього віку, але й “республіка” – це не Франція чи Польща, а сучасний варіант “райхкомісаріату Україна”. Тоді навіщо така соціологія, точніше – така інтерпретація?

Між тим, снаряди все нових й нових опитувань окупованих лягають кучно, бо стріляти почали часто. А будуть – іще частіше. Бо у щось таке – інформаційно корисне для Кремля – маємо повірити ми всі. Й українці, й наші союзники зі всього світу. Отже, “мільйон відсотків респондентів на окупованих територіях вважають, що це – громадянська війна”. Будьте ласкаві – вірте.

Щоправда, я не раз й не двічі на власні вуха чула про цю “громадянську війну” від різних людей. Але завжди вимагала пояснень: що воно таке, громадянська війна? “Громадянська війна… – відповів один з моїх співрозмовників. – Ну як же? От Радянський Союз. У ньому мирно жили росіяни та українці. Так? От. А тепер між нами, між Росією та Україною, громадянська війна”.

Як вам таке, дорогі “соціологи”? Вірю, що сподобається. Сподобається так само, як мені нещодавні результати про “мільйон мільярдів відсотків людей, які вважають, це війна нових олігархів”. Нових, боюся спитати, це яких? Захарченка та Пасічника? Ротенберга та Дерипаски? Звідки взагалі взялися у анкеті ці “нові олігархи”? Це так говорять люди? Чи так формулюють мисливці на суспільну думку? І що за результат ми тоді отримуємо? Що ми тоді вивчаємо, реальні настрої чи вплив зміни риторики Кремля та “підкремлівців” на людей з окупованих та прифронтових територій?

Я думала, що в цьому місці – місці жонглювання мовчанням окупованих – мені вже не боляче. Але помилялась. Боляче. Я думала, що пройшовши крізь символічні битви за слова та образи, ми не будемо до цього повертатися, принаймні, у полі серйозних розмов та досліджень. Помилялась і тут. Будемо. Будемо повертатися стільки, скільки буде потрібно. Зрештою, навала “соціологів” на окупованих людей може бути корисною. Тільки не у просторі цифр та їх сумнівних інтерпретацій. “Соціологи” й соціологи, які шукають та знаходять можливості опитати окупованих, набувають унікального досвіду встановлення контактів, вони обкатують способи говоріння з глибоко травмованими людьми, вони, свідомо чи несвідомо, стають першопрохідцями лікування травми. І цей досвід я б хотіла вивчити. Не записки капітана Очевидність про “люди хочуть миру”, а саме ці – дорогоцінні навички спокійного спілкування на болючі теми.

Зрештою, як з’ясувалось наприкінці казки про чарівника з країни Оз, дівчинка Дороті могла повернутися додому, до Канзасу, у будь-який момент: їй варто було тільки тричі постукати п’ятками срібних черевиків та назвати місце, якого вона хотіла б дістатися. У будь-який момент ми також можемо відмовитися від своїх друзів, від анексованого Криму, окупованих територій Донеччини та Луганщини, від всіх “мігунів” та “жевунів”, з яких знущаються злі відьми, від дружби Боягузливого Лева, від поневолених летючих мавп, від Бляшаного Лісоруба, у якого, на щастя, немає серця. Однак щоб не говорили про свою ніби обрану покору злодіям усі мешканці “королівства”, насправді вони хотіли бути безстрашними, добрими та розумними. Вони, зрозуміло, хотіли миру, але ще вони хотіли бути вільними та щасливими. Добре, що Дороті не знала секрет черевичків, й добре, що вона стала до перемоги, не спираючись на результати “соціологічних опитувань” окупованих людей.

MIXADVERT