Ми відзначаємо Соборність, але чомусь геть забули про Незалежність, проголошену рівно 100 років тому.
І якщо 30 червня 1941 року українці під проводом Степана Бандери відновлювали цю Незалежність, то ми 24 серпня 1991 року чомусь проголосили нову.
Ми, українці, чомусь завжди були дуже толерантними до московських окупантів, надіючись на їхню ласку, а тому й Незалежність в 1918р. проголосили майже через рік після того, як це зробили поляки. Та й до ГКЧП навіть нібито прогресивні Народний Рух та Українська Гельсинська Спілка у своїх програмах вимагали федерації та конфедерації, відповідно, з “братньою” Росією. А відкрито називати становище України російською окупацією вважалося в цих середовищах поганим тоном.
Навіть сьогодні часто можна почути термін “радянська окупація” замість “російська окупація”. Навіть сьогодні, коли десятки тисяч українців загинуло у війні з Росією, ми не відважуємося назвати війну війною. Значить, проблема не в агресивній Росії і росіянах, а справа в безхребетності українців.
Ми ловимо кайф від своїх страждань і пишаємося ними замість того, щоб змусити страждати наших кривдників. Ми ставимо свічечки і істерично, немовби на останньому подиху запевняємо себе і ворогів, що “ще не вмерла Україна”, замість того, щоб активно домагатися смерті цих ворогів і їхньої держави, яка зазіхнула на нашу свободу.
Думаю, нам треба повернутися до ідеї відновлення УНР з її символами і атрибутами, щоб назвати речі своїми іменами, починаючи з 1918р.
Думаю, нам треба заявити світові, що його дипломатичні заходи з Мінськими угодами і наше загравання перед окупантом виявилися неефективними, а тому ми виходимо з цих переговорів, оголошуємо війну війною і ставимо перед собою завдання збройним способом звільнити окуповані території.
Ми маємо, зрештою, відмовитися від істеричного скигління “ще не вмерла Україна”, а безапеляційно заявити Світу, що ми були, є й будемо, урочисто проголосивши: “Боже Великий, Єдиний нам Україну храни”.
You must be logged in to post a comment.