Осип Маковей

,,Кров пріолита не пропаде.Зродить нива –Буде, буде Україна ще щаслива!’’–

Осип Маковей ‘’Брати’’

Маковей Осип Степанови Український поет, письменник, літературний критик, публіцист, редактор багатьох періодичних видань, педагог та громадсько-політичний діяч кінця XIX – поч. XX ст.. Народився Осип Маковей 23 серпня 1867 р. в м. Яворові Львівської обл. Батько його небагатий, але амбітнизаймався сільським господарством і кушнірством. Мати на свій час була освіченою жінкою, багато читала, вільно розмовляла німецькою і польською мовами. Мрією батька Осипа було, щоб найстаршого сина, за його слова вивести «у люди», вивчити «на пана», щоб тяжко в житті не трудився. Після успішного закінчення яворівської початкової виділової (польської) школи (1874-1879) хлопець став учнем єдиної тоді у Галичині української академічної гімназії у Львові (1879-1887). Серед учнів він був матеряльно незаможним юнаком, часто навіть недоїдав. Його батьки не мали можливости матеряльної допомогти синові. Осип мусів розраховувати на свої можливості. Він починаючи з другого класу давав лекції менш здольним учням і тим собі заробляв на прожиток. Понадто він зорганізував гурток «Згода» (1884), члени якого займалися переважно просвітньою роботою: зібрали вони понад 600 книжок, заснували бібліотеку, на своїх зібраннях виступали з рефератами, читали й обговорювали різні цікаві проблеми; проводили літературні вечори з нагоди ювілеїв письменників, культурних діячів; видавали друковані на гектографі газети «Молодецька праця», «Зільник молодецьких праць», «Зірка», «Чортик», гумористичне видання «мишам на сніданок».  та ін., В тих виіданнях члени гуртка друкували власні твори, тощо. Побіч культу Шевченка, гімназійна молодь широко обзнайомлювалася з різними ідеологічними напрямками та історичними подіями. Маковей активно працював в гуртку, на засіданні якого читав свої перші літературні спроби: оповідання «Два дібрани», «Степ український», «Щасливий», «Приймак»; у рукописній газеті «Поступ» публікував вірш «Поклик» (1884). Тим він  привернув до себе увагу не лише друзів, а й опонентів, зокрема «москвофілів», які писали проти нього доноси і друкували їх у «Слові», «Проломі» та ін. За діяьність в гуртку, деяких членів було виключено з гімназії, а Маковея – суворо попереджено. Ситуацію матеряльну, ще Осипа поглибула смерть батька, яка наступила  в 1889 році. Він був змушений не тільки сам себе вдержувати, але і допомагати  матері та меншим братам, не покидаючи навчання.
 Ця ситуація змусила О. Маковея працювати на різних роботах: писарем у синдикаті Львова, інструктором у бурсі, перекладачем соймових справ українською мовою та уділяти консультації.Він навіть перебував на службі у цісарській армії. Щоденна муштра стомлювали його фізично і морально. Почувався він в’язнем, виконуючи ці обов’язки. Не писав нічого. Вояцьке життя урізноманітнював збиранням жовнірського фольклору. Зібрані у війську пісні ввійшли до упорядкованого Маковеєм великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії» (1890-1891) із грунтовною передмовою упорядника. Через шість років (1896) Маковея було покликано на військові маневри. Не думав Маковей, що через 18 років йому доведеться пройти пішки всю Україну – вже не для «забавки» і «комедії» в пошуках уявного ворога – а насправді все це відбувалося, під час війни. Аповернувшись з військових маневрів у ранзі резервного підпоручника,  Маковей В 1887-1893 рокахпродовжувавстудіювати філософію у Львівському університеті.При тому був він учасником з’їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу в світ ,,Енеїди’’ Котляревського, 1898 р., де брали участь: Михайло Павлик,Євгенія Ярошінська, Наталія Кобринсьжка, Ольга Кобелянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський,  Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий та десятки інших літераторів України.З 1899 р.Маковей  викладав україністику мову в учительській семінарії, в Чернівецькому університеті. Тут він захистив дисертацію про українського поета і письменника Пантелеймона Куліша, сприяв популяризації буковинських поетів Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Ольгу Кобилянську та інших; («Матеріали до життєписі Осипа Юрія Гординського Федьковича», 1910, «Життєпис Осипа Юрія Гординського Федьковича», 1911, упорядкування зібрання творів Федьковича і Воробкевича). З кінця XIX століття Маковей творив переважно як прозаїк («Весняні бурі». 1895, «Клопоти Савчихи», 1896, «Наші знакомі», 1901, «Оповідання», 1904, ,,Ярошенко’’, 1905, «Пустельник з Путни», 1909 тощо).У повісті ,,Ярошенко’’ описано події Хотинської війни 1620-1621 років. 1907 року в газеті ,,Діло’’. Осип Маковейписав: «Ся війна описана майже день по дневі в різних пам’ятках і студіях. Усе це я уважно прочитав, а крім того, їздив ще в Бессарабію’’ над Прутом та над Дністром подивитися на терен війни. Се дало основу повісті, і сю основу я міг лише у дрібничках змінити».
Серед першоджерел, які використав Маковей у роботі над повістю, одне з найголовніших місць належить «Історії Хотинського походу» (1646) Якова Собеського – безпосереднього учасника Хотинської війни, одного з комісарів польської армії.Під керівництвом проф. В. Ягича він написав наукову роботу про поему видатного хорватського поета XVII століття Івана Гундулича «Осман», яка зображує боротьбу поляків і запорізьких козаків проти турків і їхню переможну битву під Хотином.В основному у своїх оповіданнях і новелях письменник змальовував важке життя галицьких і буковинських селян, будні мешканців маленьких містечок, картини української історії. Виступав він як блискучий майстер сатиричної та гумористичної новели (збірки «Наші знакомі», «Прижмуреним оком», численні публікації поза збірками).1910 року, через напружені стосунки з деякими духовними провідниками українських кіл (яких він викривав у сатиричних творах), письменникбув змушений залишити Чернівці із 1913 року переїхати доЛьвова. Тут він викладав у жіночій ґімназії (семінарії).Маковей був всесторонно обдарований талантами з молодих років. Він вже в середній школізаймався музикою, малюванням, а понад усе він мав великий дар до писання. Тому цій ділянці він приділяв найбільше уваги. Пригадаймо, що його першітвори на шкільній лаві були переклади з Овідія і Гайне,  як  вірші «Заказані яблука», які І. Франко опублікував їх у часописі ,,Зоря’’. Ще до здобуття середньої освіти О. Маковей написав гідні подиву свої такі літературні твори, які систиматично друкувалися у провідних українських часописах, журналах і альманахах.Наприклад появляються його поеми; ,,Молодих” (1891), ”Новик” (1894), в 1895 р. з’являється його перша збірка віршів «Поезії». За нею виходять у світ збірка «Подорож до Києва» (1897), спрямована проти псевдопатріотичних галицьких політиків сатирична поема «Ревун» (1911) У 1896-1897 рр. він створив літературний додаток до газети під своєю редакцією «Неділя», де заміщував цикл своїх творів; («Сум і глум», 1896, «Гірські думи», 1899, «Строфи», 1911) та ін. Як журнаєліст працював він  в (1894-95)редактором,,Зорі’’, з цієї газети перейшов до газети ,,Буковина” (1895-97), а зчерги звідси перейшов на редактора ,,ЛНВ” (1898-99) та одночасно був співредактором газет; ,,Діло” і  ”Руслана”. Опрацьовуючи свої ліературно-журналістичні матеряли, він користувався слідуючими псевдоніми: Spectator (оглядач), Стефан, Євмен, Соколик, О. Степанович; криптоніми: О., О. М., О. Мей, М-ей.
 Кожна стаття О. Маковея була старанно оформлена і мала глибокий виховний зміст, при допомозі якого об’єднувала читачів. Він невтомно збирав матеряли, факти і події і за посередництвом їх подавав до відома читачам. Маковей інколи говорив, що добра стаття, це безмежна потуга в цивілізації суспільства. Вона становить захисну зброю правди, перед всякими баламутами. Крім журналістичної праці О. Маковей займався педагогікою. В цій ділянці за численими дослідами, його вважають вчительським феноменом, який він проявив продовж своєї педагогічної праці. Однак Його найбільшим прагненням було здобути науковий ступінь і в 1899 р. він закінчив Віденський  університет і почав працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, а через два роки отримав вчений ступінь доктора філософії.Поглиблюючи свої знання у Віденському університеті, Маковей більше часу присвятив студіям слов’янським мов та літератури. Предметом особливого зацікавлення стала сербська література, зокрема епопея І. Гундулича (1588-1638) «Осман». У Відні О. Маковей знайшов чимало цікавих матеріалів про Хотинську війну (1621), які наштовхнули його на думку написати твір про цю видатну подію в історії слов’ян. Так була створена згодом його історична повість «Ярошенко» та ,,Українці у світі’’.Він відомий, як перекладач з багатьох мов і тим, збагатив українську літературу своїми інтерпретаціями творів польських (Адама Міцкевича,Генрика Сенкевича, Олізи Ожешкової, Стефана Жеромського) та з німецьких (генріх Гейне ,К. Ф. Майєр), австрійських (Г. Зудерман, М.Ебнер-Ешенбах), данських (Й. П. Якобсен), французьких ( Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Еміль Золя, Е. М. Прево), англо-американських ( Марл Твен, Джером Клапка Джерон) та ін. авторів. Поряд з тим він був високо освічений педагог давав учням глибокі знання з нової української літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, а особливо Ольли Кобелянської та ін.). Ясна річ, що особливу увагу приділяв він історії та українській мові. Його називають одним із провідних національних подвижників, якого треба неустанно популяризувати. Досить пригадати слова його пісні, яка була надзвичайно популярною серед українців, ось її слова; ,,Ми, гайдамаки, вічно однакі – все проклинаєм ляцьке ярмо; йшли діди на муки, йдем і ми, правнуки, Ми за народ життя своє дамо!’’
Ця пісня та деякі інші Маковея були по крийому підспівувані навіть під час Московсько-більшовицької окупації. Їх співали також наші героїчні воїни УПА. Такі твори О. Маковея, Богдана Лепкого, Романа Купчинського таінших патріотичних письменників цементували почуття української молоді в боротьбі за свою національну гідність.Тривалий час, Маковей працював викладачем, а в останні роки життя – директором учительської семінарії, він  виступав проти схоластики, консервативних поглядів на виховання. Ще у 1901 р. Чернівецький університет надав Маковею ступінь доктора філософії за монографію «Панько Олелькович Куліш», опубліковану 1900 року в «ЛНВ» і видану окремою книжкою. В лютому 1903 року Наукове товариство імені Шевченка обрало його дійсним членом філологічної секції. Проте навіть ці високі наукові реалії не давали право обійняти посаду головного учителя. Довелося скласти спеціальний іспит (1905) на диплом учителя німецької, польськой й української мови та літератури в середніх школах цісарської Австро-Угорщини. З того часу і до смерті Маковей самовіддано поєднував педагогічну працю з літературною. Особливо цінною у діяльності Маковея була допомога молодим письменникам увійти в літературу (О. Кобилянській, Є. Ярошинській, Марку Черемшині, Д. Лукіяновичу і ще понад двом десяткам авторів та в різній формі допомав незаможній селянській молоді вчитися).Наприкінці 1910 р. О. Маковей прийняв запрошення іпереїхав до Львова. Тут віндуже близько познайомився з І. Франком і дістав дозвіл бувати у нього дома. Від Франка навчився він поєднувати літературну і громадську роботу, літературу і суспільне життя. І. Франко та М. Павлик стали його натхненниками та другами, учителями і  критиками та часто першими читачами, його твори. За протекцією І. Франка опубліковано  його численні оригінальні вірші: «Заказані яблука», «Неділя в полі», «Жерело», «Нічна думка», «Сон вдівця», «До бою», «Перед жнивами» та ін. Однак у нього були ідейно-політичні опоненти, які через заздрість чинили проти нього різні наклепи і провокації. Відповіддю усім недругам була сатирична поема «Ревун», що спершу друкувалася в газеті «услан», а згодом вийшла окремим виданням (Львів, 1911). Проте в поєдинку з численними недругами Маковей,змушений був покинути Львів (травень 1913 р.) і переїхав він до містечка Заліщиків, де обійняв посаду директора вчительської семінарії. Під час Першої світової війни письменника як офіцера запасу мобілізували на війну.Чотири роки життя Маковей віддав солдатській війні.
 Останні роки служби Маковей працював перекладачем при штабі Карпатського корпусу. Весь час він думав повернутися в Заліщики і тут відродити та відновити життя в знищеній семінарії. Та замість очікуваного звільнення Маковей опиняється в Одесі (11 квітня – 5 липня 1918). Щойно у липні 1918 року Маковей повернувся до Заліщик. Тут він займається громадською роботою, відновив школу та зорганізовав у Заліщиках товариство взаємодопомоги «Сила» (1919-1939), яке захищало й допомагало родинам, потерпілим від війни та окупаційної влади. Окремий розділ в житті О. Маковея, займала вродлива, але щастя в любові не зазнала Ольга Кобилянська, яка заміж не вишла, а була безмежно закоханабезвзаємности в О. Маковея, як засвідчують її листи до нього. Маковей був дружній і пітримував близькі взаємини з Н. Кобриською, Василем Стефанико, Олегом Панчуком та багатьма іншими, але унього була дружина з м.  Бережан, з якою дуже часто вони постювали у її роідичів. А понадто він стисло співпрацював з «Літературно-науковим вісником», в якому працювали; І. Франко, М. Грушевський та багато ін. Цей журнал був  публічною науковою трибуною,яка магнітно приєднувала людей творчости. Письменник вірив у краще майбутнє українського народу і своєю багатогранною діяльністю наближав його. В лютому 1921 року польська влада його заарештувала за «українізацію» своєї гімназії й ув’язнила його в Чортківській тюрмі. У повоєнні роки він видав книжку нарисів з часів війни під назвою «Криваве поле» (Львів, 1921); низку новел «Мухолап», «Дністровий крокодил», «Тяжка операція», «Бічні доходи», «Мирні батьки воєнних дітей», «Свідок»,,,Пригоди горобчика’’, «Ласка», «Тайна у фляжці води» та ряд нарисів і фейлетонів. У 1923 році вийшла п’ята і остання прижиттєва збірка новел і нарисів «Прижмуреним оком», куди ввійшли сатиричні твори, написані у перед і повоєнний час.На завершення слід додати, що до двох днів свого 58-ліття Осип Маковей 21 серпня 1925 року помер в Заліщиках.Відбувся велелюдний похорон на якому пращаючи свого письменникас народ відспівав йому на прощання: ‘’Не тішся, враже, сорок поляже – тисяч натомість стане до бою…’’ В теперішній період,період путінської агресії на Україні, не лише треба заспіпати цю програмну пісню, але і її бойовий зміст треба з поклику серця і душі реалізувати. 

Ярослав Стех