| Ср, 2026-07-15 08:36Версия для печати
Поки мільйони українських біженців намагаються пустити коріння за кордоном, рятуючи своїх дітей від фінансової безперспективності, на батьківщині сформувався особливий закритий клас, якого війна взагалі не торкнулася.
Це мільйонна армія вітчизняних бюрократів та менеджерів збиткових держпідприємств, які виписують собі космічні європейські зарплати, приймають мільйонні «подарунки» та забезпечують собі астрономічні довічні пенсії. Економічна політика держави перетворилася на відверте знущання, яке змушує вимушених міграційників ставити одне й те саме болюче запитання: навіщо повертатися в країну, де робота зводиться до обслуговування інтересів ситих дармоїдів?
Іспанські реалії та українські тривоги
Після останньої короткої подорожі до сонячної Іспанії з’явилося три важливі спостереження, які насправді є взаємопов’язаними запитаннями до чинної системи влади.
Перше з них стосується найціннішого — людського капіталу. Усі українські сім’ї, які зустрілися там, абсолютно не збираються повертатися додому.
Їх не стимулює перспектива життя на рідній землі ні зараз, під час війни, ні після її потенційного закінчення. Вони активно оформлюють документи, інтегрують дітей у місцеве суспільство й майже безповоротно планують залишатися на чужині, забираючи в України її майбутнє покоління.
На пряме запитання про причини такого вибору відповідь звучить практично однаково: на кого і заради чого їм працювати на батьківщині? Новини з дому переконують мігрантів, що ані заробити, ані просто забезпечити нормальне життя в Україні не вдасться.
Західний стандарт середнього робітника, коли місячна зарплатня дозволяє спокійно орендувати оселю, мати автомобіль та раз на рік здійснювати повноцінний відпочинок, для українського трудівника на рідній землі сьогодні просто недосяжний. Ба більше, у людей немає жодних ілюзій чи перспектив, що ситуація зміниться навіть після завершення бойових дій.
Друге спостереження надійшло у формі скарги від звичайного іспанця, дружина якого працює на державній посаді. За його словами, заробітна плата у місцевих держслужбовців залишається майже на рівні середньої по країні вже протягом півтора десятиліття.
На логічне запитання, за що тоді людина працює, відповідь була простою та протверезною: за гарантовану стабільну пенсію та певні соціальні привілеї державного службовця. Це послідовна, виважена державна політика, яку ніхто не збирається ламати заради швидкого збагачення окремих кабінетних чиновників.
Третє спостереження зафіксоване безпосередньо під час перетину кордону, де довелося простояти в автобусі майже десять виснажливих годин через затримку оформлення. Глибока ніч, неймовірна спека, повна відсутність води та можливості нормального харчування.
Найцікавіше, що всі ці три епізоди мають єдине підґрунтя — це реальна економічна політика держави та її споживацьке ставлення до українців, які ще залишаються в країні. Замість створення умов для наполегливої розбудови батьківщини, система змушує громадян просто доживати свій вік, спостерігаючи за розкішшю керівного класу.
Мільйонна армія в шоколаді
В Україні сьогодні існує окремий клас працівників, який абсолютно не постраждав від війни. Це близько 160 тисяч державних службовців різних рангів із середньою заробітною платою під 1,5 тисячі євро, що значно перевищує оклади їхніх іспанських колег.
Крім того, вищі міністри та їхні чисельні заступники не соромляться вказувати в офіційних деклараціях суми не менше ніж 4–5 тисяч євро щомісячних виплат, які справно фінансуються українськими платниками податків. Очевидно, вони працюють надзвичайно ефективно.
Читайте також: Чому показна розкіш золотих унітазів стала ознакою влади в країні
Такі діячі, як Галущенко чи Чернишов, уже продемонстрували свої видатні результати. Окремо хочеться запитати чергового чиновника, міністра з розвитку Олексія Кулебу, навіщо йому взагалі ходити на роботу, якщо згідно з декларацією за 2025 рік він отримав лише у подарунок 8 мільйонів гривень, а його дружина у тому ж році розбагатіла на аналогічний подарунок у розмірі 4 мільйонів гривень.
Мільйонні оклади, мільйонні презенти під час кривавої війни — у заступників та керівників життя повністю вдалося. Загалом в Україні кількість таких чиновників із вдалим життям перевищує один мільйон осіб.
Бюрократичний всесвіт без додаткової вартості
І мова йде не лише про 15 існуючих міністерств. В Україні додатково функціонують 24 державні та національні служби. Їхньою головною статутною функцією задекларовано якісне покращення системи державного управління, надання послуг громадянам та юридичним особам, а також створення умов для подальшої антикорупційної діяльності. Наскільки покращили систему ці органи, отримуючи космічні бюджети на власне утримання, залишається риторичним запитанням.
Додайте сюди 16 державних та національних агентств, 4 державні інспекції, 3 державні комісії та інші центральні органи виконавчої влади, включаючи Пенсійний фонд, Фонд державного майна та Національну поліцію. Усі робочі місця там щільно зайняті мільйонною армією працівників.
Читайте також: Як партія “Слуга народу” дурить державу, заводячи через “мільйонерів з хрущовок” гроші на свої рахунки
Якщо наші вимушені мігранти колись вирішать повернутися, вони мають чітко усвідомити: їхніми податками фінансуватиметься саме ця безліч керівних органів, які самі по собі не створюють жодної додаткової вартості в країні. Вони лише розподіляють та будуть розподіляти те, що заробить або привезе з-за кордону робоче населення.
Мільйонні премії на збиткових підприємствах
Окреме місце у цій системі посідають керівники державних підприємств, які нібито мають працювати на державу. З понад 3000 наявних у країні держпідприємств із прибутком працюють лише трохи більше 400. При цьому загальна заборгованість із виплати заробітної плати звичайним робітникам роками тримається на позначці в 1 мільярд гривень. Знайти гідну роботу тут тим, хто повертається, буде вкрай важко.
Звісно, для керівної верхівки існують цинічні винятки. Попри те, що кількість працюючих морських портів в Україні скоротилася до кількох пальців на одній руці із 19 колишніх, адміністрація Державної адміністрації портів справно отримує премії та оклади у сотні тисяч гривень.
Не менш вражаючим є кейс державного підприємства «Ліси України», керівництво якого нещодавно виписало собі мільйонні річні винагороди. Зокрема, Ігор Лицур отримав 18,5 мільйони гривень, Павло Іванов — 16,9 мільйона, Кость Войцеховський — 15,7 мільйона, Олесь Жук — 14,2 мільйона, Віктор Бусько — 13,4 мільйона, Іван Шеремет — 13 мільйонів, Ігор Чебан — 10,6 мільйона, В’ячеслав Киченок — 10,3 мільйона, а Василь Гончар — 9,5 мільйона гривень.
Читайте також: Зарплати під грифом «таємно». Що отримують керівники найбільших держкомпаній під час війни
Ці шалені суми виплачені не за знищення ворожої техніки на передовій і не за створення нових лісопосадок чи робочих місць для громадян. Це звичайні виплати людям, які нічого не створюють, надійно сховані від фронту в теплих кабінетах за рахунок держави й лише підписують платіжні документи на власну користь. Ці державні премії знову оплатять ті, хто залишається в країні або наважиться повернутися. Тож запитання мігрантів про те, навіщо їм повертатися заради утримання цієї зграї дармоїдів, звучить абсолютно раціонально.
Порівняння, від якого опускаються руки
В Іспанії чиновники з найвищими доходами, які належать до преміальної групи А1, куди входять судді, прокурори, дипломати та вище керівництво адміністрації, мають базову річну зарплату в розмірі 17 049,72 євро на рік. Схоже, за такі гроші наші вітчизняні мошновладці навіть олівця на столі не піднімуть.
На тлі такого порівняння виникає логічне запитання: хто і коли дозволив українській бюрократії офіційно заробляти у десятки та сотні разів більше, ніж отримують пересічні громадяни?
Популярна теза про те, що чиновникам потрібно платити космічні гроші, щоб вони не крали, в українських реаліях ніколи не працювала, адже ми маємо Галущенків, Чернишових та безліч інших подібних персонажів, для перерахування яких не вистачить формату жодної статті.
Читайте також: Потужні корупціонери Зеленського
Чому в цивілізованих демократичних країнах чиновники спокійно та чесно працюють за звичайні ринкові гроші, розраховуючи на гідні привілеї лише після чесного завершення служби? Хто взагалі затверджує ці роздуті штатні розклади сотень інспекцій та міністерств і чому українці мають це оплачувати?
Хто погоджує премії та захмарні виплати топменеджерам державних компаній? Чому місячний оклад очільника «Укрпошти» Ігоря Смілянського становить близько 50 тисяч доларів на місяць, що майже вдвічі перевищує офіційну зарплату Президента США? Це відбувається в умовах, коли підприємство остаточно втрачає ринок, повністю програвши конкуренцію приватним логістичним компаніям.
До того же Міністерство розвитку чомусь не публікує фінансові плани «Укрпошти», а сам Смілянський цинічно перестав декларувати свої статки в Україні, пояснюючи це тим, що компанія тепер є акціонерним товариством, яке лише належить державі, а не класичним держпідприємством.
Завтра за цим прикладом припинять декларування й очільники «Ощадбанку», який нещодавно трансформувався в акціонерне товариство зі стовідсотковим власником в особі Кабінету Міністрів. Смілянський відверто натякає, що декларування статків безвідповідальними менеджерами лише дратує тих, хто ще залишився в країні.
Щомісячні заробітки заступників голови державного банку у розмірі понад 200 тисяч доларів важко знайти в будь-якій іншій точці світу. В Україні ж для цих банківських діячів держава ще й додатково сплатить податки з їхнього заробітку.
Автоматично виникає наступне тривожне запитання: чи не доведеться нашим дітям через роки виплачувати космічні пенсії цим ділкам, як ми зараз уже фінансуємо довічне утримання прокурорам, митникам та суддям з оформленими інвалідностями? Повертатися з еміграції, щоб оплачувати це запливше жиром чиновництво, ніхто не хоче.
Читайте також: Поки не всіх пересаджали – 2. Митна мафія на кордоні
Черга заради черги
Наостанок варто згадати про ті самі десять годин очікування в закритому автобусі на спеці. Скільки років профільні державні органи піарять систему «Є-черга» для нібито швидкого перетину кордону, витрачаючи на її розробку та використання мільйони гривень? Чи створено це лише для того, щоб самі чиновники мали змогу безперешкодно подорожувати?
Сьогодні близько 2,5 тисячі вантажівок змушені стояти на кордонах в електронній черзі по дві-три доби. Скільки мільйонів авто-годин та фінансових ресурсів втратила українська економіка через ці тижневі затори, не знає ніхто, але платники податків справно фінансують цю цифровізовану іграшку.
Тепер «Є-чергу» запустили й для пасажирських автобусів, унаслідок чого вони так само годинами стоять у спеку. Якщо вантажівка теоретично може перечекати свій електронний час у гаражі, що вважається великим досягненням цифрової держави, то пасажирський автобус рухається за чітким міжнародним розкладом і не повинен тинятися годинами. Де автобус має очікувати на свою чергу — у депо за 200 кілометрів від кордону, поки пасажири змушені чекати в гаражі?
Аналогічний абсурд зараз намагаються протестувати й для приватних легкових автомобілів. Поки країна отримує іноземні донорські кошти, чиновники розважаються подібними експериментами. Нещодавно уряд навіть ухвалив стратегію відновлення післявоєнного авіаційного сполучення, куди теж планують інтегрувати електронні черги. Мабуть, невдовзі й літаки годинами кружлятимуть у небі в очікуванні свого цифрового слота. Для нашої будівничої бюрократії головне — створити чергу, а транспорт вони туди обов’язково запхнуть.
Читайте також: Верблюдизація єЧерги – показова корупційна схема для України
Необхідність системного демонтажу
Податкову та економічну політики держави потрібно негайно змінювати. Українці мають працювати на себе та на власні родини, а не на забезпечення розкішного життя кабінетної номенклатури. Систему державного управління необхідно радикально реформувати, щоб податкова служба не вибивала з наших дітей останні копійки на утримання нових чинуш та космічні пенсії попередніх пенсіонерів.
Процедури на митниці та кордонах мають бути прискорені й спрощені, що автоматично ліквідує будь-які черги. Поточна модель центральних органів виконавчої влади звелася до безрозмірного поїдання бюджетних коштів людьми, які нічого не створюють, лише розподіляють фінанси й миттєво стають мільйонерами. З такими правителями нашим дітям справді краще залишатися на чужині.
—
Олександр Захаров для видання «Аргумент»
You must be logged in to post a comment.