ПАШУТІН, ОСМЬОРКІН, ОССОВСЬКИЙ – РОСІЇ ВІРНІЇ СИНИ…НЕ ПОТРІБНІ ВОНИ НАМ…

  У місті над сивим Інгулом після аж надто затяжних вагань і нерішучості здійснили зовнішню політично-культурну чистку. Обласний центр, пройшовши через неймовірні громадські баталії між прибічниками і противниками його назви, зрештою став українським Кропивницьким.    Процес націоналізації затягнувся на три десятиліття. Трохи менше часу знадобилося, щоб позбутися комуністичних символів – пам’ятників і топонімів Леніну, Кірову, їхніх соратників. Не обійшли й монумент ‘’Героям Громадянської та Великої Вітчизняної воєн’’, стелу ‘’На честь 100-річчя Леніна’’. За одним махом знесли і оригінальну скульптуру ‘’Студентка’’, яку свого часу діячі обкому ЛКСМУ нарекли пам’ятник ‘’Комсомольським поколінням’’ чи ‘’Героям-комсомольцям’’… З часом нападу путінських агресорів на Україну, прибрали з п’єдесталу московського піїта О. Пушкіна, його ім’я з назви вулиці…Процес завершено?

  Думаю – ні…Сьогодні у Кропивницькому чи не головним вважається пам’ятник колишньому міському голові м. Єлисаветграда часів колоніальної Російської імперії О. Пашутіну. Пригадую, як розпочиналася ‘’розкрутка’’ його особистості після розвалу СРСР і приходу до влади у нашому місті новоспечених ‘’демократів’’. Почалося дивне ‘’відродження’’ історії міста, спрямоване виключно на минулі імперські часи. Прихильниками московської пропаганди була вигадана ‘’золота доба’’ розквіту міста, пов’язана з начальником військових поселень на захоплених козацьких землях генералом Д. Остен-Сакеном та Пашутіним. Їх помпезно возвели у героїв нашого часу, першого внесли до складу Почесних громадян міста Кіровограда(?), портрет другого вивісили на стіні зали засідань міськвиконкому.

   ‘’ Олександр Миколайович Пашутін – найвідоміший міський голова Єлисаветграда, Почесний громадянин міста, великий меценат. За час його перебування на посаді у місті з’явився один з перших в Україні трамвай і перший професійний український театр, було запущено водогін, обладнано кілька ринків, побудовано багато адміністративних будівель,’’ – видавали похвальні оди вірнопідданому колоніальному режиму. При цьому чомусь мовчали про те, що будівництво трамваю і водогону стало вимогою часу і фахівці нововведень пропонували свої послуги місцевій владі. До спорудження театру Пашутін не мав ніякого стосунку, полковник Трембицький збудував приміщення на свій кошт.

   А ось перші в імперії єврейські погроми 1881 та 1905 років, спалахнули саме у володіннях Пашутіна, тобто – у Єлисаветграді. І криваві царські ‘’Чорні сотні’’ мають нашу прописку. Не випадково, мабуть, О. Пашутін був нагороджений орденом Св. Станіслава, двома орденами Св. Володимира, Св. Анни. В 1888 році Олександр ІІІ під час візиту до Єлисаветграда подарував йому дорогоцінний перстень зі своїм вензелем. Так просто імператор своїх васалів не обдаровував…

  А у незалежній Україні, крім пам’ятника, царського чиновника Росії – орденоносця увічнено у назві вулиці та меморіальній дошці на ній. Нехай це смішно звучить, але у 1990-х роках наш пивзавод виробляв пиво з назвою ‘’Пашутінське’’.

…Свого часу, почувши про наміри керівників міста створити у ньому художньо-меморіальний музей художника О.О. Осмьоркіна, я мав намір написати у газеті біографію митця – адже дуже мало чули ми про нього. Та викласти хоча б найдрібніші факти його життя і творчості у газеті, особливо у належності до нашого міста, ніхто не погоджувався, навіть художники. І раптом у 1994 році музей відкривається. Та ще де! У капітально відреставрованому житловому будинку колишнього видатного архітектора міста Якова Паученка, автора значної кількості громадських будівель у Єлисаветграді кінця ХІХ-го початку ХХ-го століть, більшість яких і сьогодні є зразками архітектури місцевого значення. Один дуже активний чиновник промосковського напрямку привіз з Москви вдову Осмьоркіна Надію, вона на свій смак оформила експонати і музей став готовим приймати відвідувачів.

  Нікого чомусь не цікавило – що у творчості вшанованого митця є УКРАЇНСЬКОГО? Чи існує картина, на якій зображено хоча б натяк на край, де народився і провів дитинство художник? Я звернувся до свого доброго знайомого, працівника музею Заслуженого художника України Андрія Надєждіна. Андрюша виявився тонким дипломатом. Він фактично дав оцінку Осмьоркіну, пізніше надруковану однією з київських газет. ‘’Взагалі питання національної самоідентифікації Олександра Осмьоркіна залишається відкритим – достеменно відомо, що він вважав себе частиною російської культури, обожнював поезію Пушкіна. Проте й рідна українська культура йому була не чужою – змалку майбутній митець цікавився українським театром, протягом життя стежив за українською культурою, про що промовисто свідчить такий цікавий факт – подарований батьком художника на початку 1930-х рр. «Кобзар» Тараса Шевченка був з ним у Росії, він увесь рясний від поміток митця’’. Останні слова Андрія звучать явно іронічно. Осмьоркін був і залишається російським художником, який нічого не залишив по собі у нашому місті… Тому пропоную переобладнати приміщення, створене українським архітектором Яковом Паученком (Павученком), який народився і закінчив життєвий шлях у сучасному Кропивницькому, створив для нього чимало архітектурних перлів, у художньо-літературний музей видатного українського архітектора. Вважаю – так буде правильно!

…Ще одним представником ”проросійської трійки” у нашому місті є художник Петро Оссовський. Вперше  його представив нашому провінційному ”вищому світу” колишній комсомольський активіст Кіровограда, опісля вірний помічник самого Путіна  В. Петраков. Він докладав багато зусиль аби русифікувати місто, міцними мотузками нав’язати йому російську культуру. Петраков уперше привіз до нас з Москви невисокого вайлуватого чоловіка, представив трохи не зразком світового мистецтва…Далеко не те, що сказано сьогодні у ”Вікіпедії” – текст сканую повністю. ”Петро Павлович Оссовський (нар. 18 травня 1925, Мала Виска (нині Кіровоградська область), УРСР, СРСР – 1 серпня 2015, Псков, Росія) – радянський та російський художник. Народний художник СРСР (1988)’’. Все…Ні літерою більше! Так подано тепер, колись – заморилися б читати. Коментарі потрібні?

   Так ось, за пропозицією і наполяганням Петракова колекцію картин Оссовського доставили до нас… Коли я брав у нього інтерв’ю, художник прорік патріотичні слова: ‘’Для меня Украина – это не просто моя родина, это моя земля”. Другого дня його повезли у Малу Виску, де збереглася хата, у якій він народився і провів дитячі роки. Керівники району мали намір її реставрувати за рахунок міськради, створити у ньому музей знаменитого земляка. Але він, оглянувши ”родіну”, гордо відповів: ”Фе…Музей у халупе села”…Пригнічені керівники області поповзли назад: 18 травня 2007 року відбулося відкриття нового відділу(!) обласного Музею мистецтв, чужому художнику повністю відданий перший поверх приміщення. Його назвали ‘’Картинна галерея Петра Оссовского ‘’Світ і Вітчизна’’. Щоправда, вітчизни там не побачиш, бо нею для художника-емігранта була не Україна, яку він залишив ще у дитинстві, а облюбована ним Московія. Там він прожив майже все життя, розхвалював її у мистецтві аж до неба, забажав бути похованим у Пскові, де довгі роки жив…

Чи вартий такої шани чужий для нашого міста митець, тим більше – не його уродженець? Твори, надані музею, мають сумнівну оригінальність, можливо, копії, виконані на плитах сухої штукатурки. Та й серед них не знайдете жодної картини, на якій був би зображений куточок нашої землі. Як і у Осмьоркіна – обом митцям рідний край – тільки на словах. То чи й вони його варті?! Думаю, галерею Оссовського слід перетворити на виставковий зал знаменитих місцевих художників, які справді показують у полотнах наш чудовий Приінгульський край.

  Багато років пропоную придбати картини оригінального художника, справжнього патріота України, випускника нашої художньої школи Григорія Синиці. Його іменем названо одну з вулиць м. Кропивницького (колишня Димитрова). У архіві покійного художника Андрія Надєждіна зберігаються рідкісні документи про Синицю, дещо міг би надати і я, та й столиця разом з Олександрією та Кривим Рогом, де працював майстер, допомогли б, думаю…

  З бронзи знятих раніше пам’ятників можна виготовити скульптурну групу корифеїв, засновників національного українського театру. Це дійсно стало б вшануванням пам’яті і об’єктами виховання мешканців і гостей міста.

 Юрій Матівос

MIXADVERT