Чому не варто толерувати російську культуру

Фото:

Хай як довго низці країн хочеться дивитися на РФ прагматично та шукати можливості для діалогу, вона і далі доводить нездатність до цивілізованих рішень. На додачу країна-агресорка користується тим, як на Заході можуть романтизувати її культуру і стиль життя, будуючи образ «іншої Росії», яка нібито заслуговує на повагу, прийняття і допомогу навіть попри агресію.

Не надто ховаючись, РФ використовує культуру і мистецтво як зброю у гібридній війні, інструмент для досягнення своїх інтересів, зазначає видання Ukraїner. У цьому контексті її діячі і твори перестають бути просто діячами і творами та мають розглядатися іншими країнами з погляду їхньої національної безпеки.

Однак навіть у розпал повномасштабної війни і оприлюднення доказів численних воєнних злочинів проти українців представники країни-окупантки можуть стати запрошеними поважними гостями на міжнародних подіях, удостоюватися правозахисних нагород на рівні з українцями, і, звісно, бути рупорами захисту інших «простих росіян» від «жахливих санкцій». У цьому матеріалі розглядаємо кілька яскравих прикладів таких запрошень і пояснюємо, чому культуру країни-агресорки не варто толерувати.

У випадку з РФ культура скасування (cancel culture) — відмова від підтримки особи, компанії, бренду тощо через неприйнятну поведінку — виконує роль інструмента боротьби з імперіалізмом та збройною агресією. Цього не приховує сама РФ, визнаючи, що російська мова та культура — невіддільні компоненти «руского міра» та надійні інструменти його впровадження. 5 вересня Путін підписав указ про затвердження «Концепції гуманітарної політики РФ за кордоном».

Згідно з цією концепцію, російська мова завжди була важливим символом РФ, а російський «історичний досвід», «багата культурна спадщина» і «духовний потенціал» зробили з РФ важливого гравця на міжнародній арені. Документ всуціль анекдотичний: РФ постулюється як унікальна держава, яка ще й не втручається у справи інших країн; підтримує співвітчизників, які проживають за кордоном. Поступово РФ звертатиме свій «цілющий» вплив на країни Сходу, побічно в опусі згадано про Грузію та Молдову. Про Україну в документі не йдеться — українці й без цього указу добре знають, що собою несе «рускій мір».

За період повномасштабної війни з РФ Україна та цивілізований світ встигли заблокувати багато важливих напрямів культурного впливу країни-загарбниці. Так, Український інститут книги ще на початку березня написав відкритого листа із закликом зупинити розповсюдження книг російських авторів, скасувати участь стенда РФ у всіх міжнародних книжкових виставках та літературних фестивалях, припинити надання грантів на переклади творів сучасних російських авторів — ні на Франкфуртський книжковий ярмарок, ні на Книжковий фестиваль у Болоньї російських представників не було запрошено.

У вересні стало відомо, що Львівський міжнародний літературний фестиваль BookForum вирішив змінити формат заходу й в умовах великої війни провести онлайн-трансляцію на весь світ (подія відбудеться на початку жовтня). Основне завдання BookForum 2022 — на міжнародному рівні порушити питання покарання російських пропагандистів нарівні з воєнними злочинцями та сприяти організації міжнародного трибуналу для замовників і виконавців найбільшої війни в Європі з часів Другої світової.

У травні Верховна Рада України прийняла закон, який забороняє імпорт та розповсюдження книг із РФ та РБ. Країні-агресорці перекрили повітря й у музичній сфері, заборонивши країні брати участь у Євробаченні-2022. Крім цього, низка європейських країн вилучила з репертуарів філармоній концертні програми з творами композиторів Чайковського та Стравінського.

Відповідні зміни сталися й у царині кіно. Із цьогорічної премії European Film Awards вилучили всі фільми російського виробництва. Помітні зрушення сталися й у візуальному мистецтві. Так, цьогоріч жодної російської роботи не було представлено на Венеційській бієнале. Музей «Ермітаж Амстердам» (філія санкт-петербурзького «Ермітажу») відділився в окрему культурну інституцію та зараз експонує лише нідерландських художників. Численні виставки, фестивалі, організації, видавництва та культурні ініціативи продовжують тотальний бойкот РФ, адже саме культурний фронт росіяни використовують для просування пропагандистських наративів.

Однак якщо українцям як безпосереднім жертвам російської агресії здебільшого зрозуміла радикальна опозиція російському культурному та суспільно-політичному простору, то для деяких країн питання зв’язку культури та політики й досі лишається амбівалентним. Ба більше — навіть поодинокі українські медійні платформи й досі шукають «хароших рускіх», щоби спростувати тезу про імперіалістичну свідомість росіян.

Нині українці воюють відразу на кількох фронтах — воєнному, політичному, економічному та, звісно, культурному. Росіяни маркують «своїм» увесь той простір, де читають толстоєвських в оригіналі та говорять російською, натомість у своїй країні обмежують права національних спільнот (яскравий приклад — на війні в Україні гине найбільше окупантів з Бурятії, Тиви, Північної Осетії та інших віддалених від Москви територій), прагнуть моноетнізувати націю та перешкоджають розвитку культур колонізованих країн. Нині українці намагаються остаточно позбутися цього впливу та своїм гірким прикладом доводять: наявність російського дискурсу загрожує національній безпеці.

Каннський фестиваль та російські «дисиденти»

Цьогоріч Каннський кінофестиваль, що відбувся в середині травня, тобто на третьому місяці російського вторгнення, не оминули скандали навколо участі російських режисерів. З одного боку, на фестивалі онлайн виступив президент України, українська тематика стала центральною в промовах кіномитців, а режисер фільму «Z» Мішель Азонавічус, щоб уникнути асоціацій із символікою російської агрессії, перейменував свою стрічку на «Фінальний монтаж» (в оригіналі — Сut).

ФІЛЬМ «Z»

Французький римейк японськой комедії про зомбі «Зйомки без гальм» (2017).

З другого боку — ще перед початком культурної події в кіноколах обговорювали суперечливу позицію організаторів фестивалю щодо участі в ньому російського режисера Кирила Серебреннікова з його фільмом «Дружина Чайковського». На думку організаторів Каннського кінофестивалю, Серебренніков належить до російських митців-дисидентів, що борються з режимом Путіна (головно через те, що режисера звинуватили в розкраданні державної субсидії та дали йому умовний вирок). Каннський фестиваль визнає винними у війні тільки тих росіян, які безпосередньо бомблять Україну (нагадуємо, що станом на вересень війну РФ в Україні підтримують ті самі 70 %, що і на початку повномасштабного вторгнення). І хоч у Каннах не було офіційних російських делегацій, участь Серебреннікова ще на етапі підготовки кінофестивалю дискредитувала його організаторів в очах свідомої світової спільноти.

Режисер тісно спілкується з російським мільярдером, письменником та одним із головних поплічників Путіна Владиславом Сурковим. Саме Сурков створив партію «Єдина Росія» та концепцію «руского міра», а також налагодив тісні контакти не лише з президентом РФ, але й із пропутінським очільником Чечні — Рамзаном Кадировим.

Під час української Революції Гідності Сурков таємно їздив на зустрічі з президентом-втікачем Віктором Януковичем, з 2013 року був відповідальним за просування інтересів РФ в Україні, а навесні 2022 року, можливо, був заарештованим через провал путінської «спецоперації». Позиція Суркова не завадила «дисиденту» Серебреннікову 2011 року поставити виставу за одним із його творів в московському театрі Олега Табакова. До речі, фасад цього театру нині «прикрашає» буква Z.

Саме до цих фактів апелювала представниця українського посольства у Франції Вікторія Гуленко, яка взяла участь у дискусії про кенселінг російської культури — «Кінематограф як інструмент російської пропаганди і війни» на Каннському кіноринку, де обговорювали дегуманізацію та спотворення образу українців у фільмах російського виробництва. Вікторія Гуленко розширила межі дискусії, закцентувавши на необхідності повного бойкотування РФ у всіх важливих суспільних заходах.

Натомість Серебренніков на пресконференції Каннського кінофестивалю закликав світ відмовитися від бойкоту російської культури, назвавши його «нестерпним». Крім цього, «дисидент» виступив за відміну санкцій проти російського олігарха Абрамовича та наголосив на необхідності допомагати російським родинам, що також постраждали (!) внаслідок війни.

Чому ж Каннський кінофестиваль, як і всі інші культурні події, такий важливий під час війни? Саме суспільні заходи такого розмаху формують думку громадськості та транслюють важливі соціальні меседжі. Кіно, як і інші види мистецтва, перебирає на себе роль зручного інструменту пропаганди. РФ, переймаючи досвід Радянського Союзу, використовує кінематограф, щоби просувати великоімперську риторику. Щоби зрозуміти це, достатньо подивитися кілька фільмів російського виробництва (хоч ми й не радимо гаяти на це час), у яких присутні українські персонажі.

Культовий для росіян «Брат-2» Олексія Балабанова, у якому герой бандитських 1990-х Данило Багров опиняється в США, рясніє антиукраїнськими меседжами. Українофобія починається зі зневажливого звертання «хохли» та закінчується реплікою «​​Ви мені, гади, ще й за Севастополь відповісте» (натяк на приналежність Криму РФ). А ось в «історичних» фільмах образ українця мало того що провінціалізується, так ще й відразу таврується зрадництвом. Наприклад, у фільмі «Ліквідація» про боротьбу радянської влади з бандитськими угропованнями в Одесі українців зображають посіпаками нацистів, а в «Матчі», де один проти одного грають київські футболісти та зенітники Люфтваффе, усі позитивні персонажі говорять російською, водночас українськомовні герої — зрадники. Вибір головних акторів утверджує пропагандистську місію російського кіно.

Так, у «Ліквідації» грає актор Пореченков — затятий українофоб, що їздив на окуповані території сходу України, де стріляв в українських бійців і фільмував це на камеру. А Безруков, що зіграв у «Матчі», публічно підтримав війну РФ проти України та навіть виступив із виставою для дітей з окупованих українських територій. І це лише декілька з багатьох ілюстрацій, як Росія використовує своє кіновиробництво для демонізації інших народів.

ЛЮФТВАФФЕ – Повітряні сили в нацистській Німеччині.

Окрім вияву політичної позиції, Канни — це ще й майданчик, на якому відбуваються прем’єри довгоочікуваних фільмів, а отже, роботи «найбільших гравців» дистриб’ютори купують за великі кошти. Щороку режисери демонструють свої стрічки на Каннському кіноринку, щоби забезпечити їхнє фінансування або продати вже готові проєкти. Українські кінодіячі закликають припинити дистрибуцію будь-якої російської кінопродукції, адже прибуток російських режисерів, дистриб’юторів та кінотеатрів фактично означає фінансування російської армії, яка здійснює злочини проти мирного населення України.

31 серпня стартував ще один кінофестиваль світового рівня, куди росіян не запросили, — Венеційський. Володимир Зеленський виступив на фестивалі з промовою, у якій назвав росіян убивцями і терористами, і закликав світ не забувати про війну й не миритися з нею. Російський режисер Андрій Кончаловський разом із дружиною Юлією Висоцькою, хоч і прибули до Венеції, та лиш попрощалися з фестивалем після багатолітньої співпраці.

Міжнародні нагороди російським пропагандистам

Інший випадок, що мав на меті продемонструвати всьому світу, що бувають сміливі та опозиційні до режиму росіяни, пов’язаний із Мариною Овсянніковою — тепер уже колишньою співробітницею Першого каналу РФ. Так, на початку березня Овсяннікова під час ефіру програми «Время» стала за спиною телеведучої з плакатом, на якому було написано (російською) «No war! Зупиніть війну. Не вірте пропаганді. Тут вам брешуть». Фрагмент ефіру відразу розлетівся мережею. Перед цією буцім антипропагандистською акцією Овсяннікова записала відеозвернення, у якому закликала росіян та українців до примирення, наголосивши на тому, що її батько українець, а мати росіянка. Винуватцем «братовбивчої війни», на думку журналістки, є виключно Путін, що в очах світу представляє РФ країною-агресоркою.

Риторика про «братні народи», які ніколи не ворогували, є наскрізь пропагандистською та суперечить історичному контексту: бутафорне мишебратство — це спроби РФ виправдати багатолітнє визискування територій, що потрапили під її колонізаторський вплив. Привласнення культурних здобутків, історичної тяглості, відомих митців і навіть винаходів інших народів, зокрема українського, росіяни аргументують нібито спільним походженням та одним культурним простором.

Пацифістська акція Овсяннікової мала на меті «вибілення» репутації росіян в очах світової спільноти. Про штучність та спланованість протирежимного перформансу свідчать подальші дії російської пропагандистки. Так, невдовзі Овсяннікова в одному зі своїх дописів закликала зняти з РФ санкції, знову ж таки апелюючи до безневинності «звичайних росіян».

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки України наголосив на тому, що пропагандистські тези Овсяннікової активно використовуються для інформаційно-психологічних операцій РФ для «згладжування кутів» у питанні санкцій. Окрім міфу про «братні народи», пропагандистка просуває ще один наратив — про існування опозиції в РФ. Нагадаємо, що опозиційна думка у вустах російських «інакодумців» обривається на моменті, коли мова заходить про Україну. Найвідоміший російський «борець за справедливість» Олексій Навальний, який став символом боротьби з путінським режимом, підтвердив цю тезу, назвавши окупований Крим «бутербродом, який не передають із рук у руки».

Акція Овсяннікової викликала запланований суспільний резонанс, і вже незабаром колишню співробітницю пропагандистського Першого каналуномінували на отримання «Премії ЗМІ за свободу» від Weimer Media Group разом із президентом України Володимиром Зеленським та лідеркою білоруської опозиції Світланою Тихановською.

Нагородження премією, що засвідчує відданість ідеям свободи та демократії, представників трьох сусідніх країн здалося організатором вдалою ідеєю, яка продемонструвала б готовність держав до політичного діалогу для припинення війни. Однак українську громадськість обурило рішення вручити німецьку медіапремію людині, що тривалий час виконує роль гвинтика в потужній пропагандистській машині РФ. Зрештою організатори скасували своє попереднє рішення — премію отримали Володимир Зеленський і Світлана Тихановська.

Однак Овсяннікова отримала премію імені Вацлава Гавела за творчу незгоду на Oslo Freedom Forum 2022, що вкотре підтверджує ефективність механізмів російської пропаганди.

Овсяннікова навіть планувала приїхати в Україну та провести пресконференцію в інформаційному агентстві «Інтерфакс-Україна», але через обурення українців подію скасували. 1 червня російську тележурналістку внесли до української бази «Миротворець», поповнивши перелік осіб, що чинять «усвідомлені дії проти національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку».

Попри очевидні докази пропаганди в «пацифістських» наративах медійних росіян, механізм «замилювання очей» і далі функціонує на виправдання воєнних злочинів РФ. Акція Овсяннікової, як і всі інші публічні виступи так званих опозиціонерів, зміщують увагу з нагальних питань, як-от загибелі десятків тисяч українців, на відбілювання репутації РФ в очах світу. Так Росія посилює засоби тиску гібридної війни, активно послуговуючись дезінформацією та маніпуляціями.

Піаритися на війні

Інструменти використання медіапростору інших країн для просування меседжів про «іншу Росію» успішно опанував російський «дисидент» Максим Кац. Кац — російський політичний та громадський діяч, власник ютуб-каналу на історичну та суспільно-політичну тематику з понад 1,4 мільйона підписників.

Кац уже кілька років поспіль розвиває у своїх соціальних мережах тезу про «спільну мову», яка «об’єднує» «братні народи». Так, 2020 року, під час протестів у РБ, білорусам, як і українцям, не сподобалася теза Каца про спільний мовний простір. Білоруський блогер Міша Циганков, більше відомий у твіттері як Gypsynkov, гостро висловився проти твіта Каца, у якому той наголошує на пануванні російської мови в сусідніх країнах як на історично виправданому факті:

ПРОТЕСТИ У РБ – Хвиля демонстрацій у РБ проти режиму Лукашенка в 2020–2021 роках.

— Виверження вулкана, цунамі, астероїд із космосу — це історично склалося. Цілеспрямована політика одного народу та держави на знищення інших — це не історично склалося, це прізвища, дії та провина, пробачити яку й забути багато хто не хоче, особливо зараз.

Кац уміло користується геополітичною ситуацією для збільшення аудиторії: коли Лукашенко репресував протестувальників у РБ, блогер перемкнувся на російські справи, а з початком повномасштабної війни РФ проти України в численних відео Кац аналізує причини вторгнення, його порядок денний і наслідки, дає рецепти росіянам, як уникнути участі у війні.

Однак поряд із на позір опозиційними до російського авторитарного режиму відео з гучними заголовками на кшталт «Україна — не Росія», «Коли закінчиться путінізм», «Зеленський. Президент майбутнього» рясніють виправдальні ролики, які визнають провину лише єдиної персони — Путіна.

Наприклад, в епізоді «Путін знищує Росію. Не будьте частиною цього» Кац ототожнює життя в Росії та Україні, мовляв, навіть деякі російські фільми знімали в Україні, бо в нас «точно такі ж панельні будинки, торговельні центри, так само одягнені люди». Та якщо порівняння повсякденного життя мешканців пострадянських країн — це класичний аргумент росіян про нашу схожість із ними, то в подальших роздумах Кац не такий уже й опозиційний. Буцім Путін (не російська армія, а саме одноосібно) знищує ті міста, які найбільш наближені до російського світу — Харків і Маріуполь.

Ба більше — Кац наголошує на схожості культур, що «практично» не відрізняються одна від одної. Та апогеєм цинізму в цьому відео стала репліка Каца про те, що руйнування Маріуполя для кожного росіянина, що народився та виріс у промисловому місті, — це фактично знищення власного дому. Російський громадський діяч, що в очах багатьох людей є виразником опозиційних думок, без особливого завуальовування розмиває кордони РФ та України, називаючи українські міста, що стали жертвами багатолітньої русифікації, «таким же домом для росіян».

Маніпулятивні меседжі про «спільність культури та історії», «одну мову» та «одноосібну провину Путіна» червоною ниткою проходять через усі відеоролики Каца. Однак, на превеликий жаль, російський пропагандист не обмежується ютуб-простором, а пролазить в ефіри українських медіа. Так, у розмові з українським телеканалом ICTV Кац розповідав про безневинність росіян та їхню неспроможність боротися з авторитарною владою. На думку політика, за злочини проти українців треба карати лише тих росіян, що безпосередньо беруть зброю до рук або віддають військові накази, усі ж інші — жертви режиму, на яких ще й буцім невиправдано тиснуть українці.

Подеколи цей наратив, спрямований на культивування «хароших рускіх», виходить з-під контролю самого Каца, трансформуючись у звинувачення українців, які, виявляється, демотивують ту свідому частину населення РФ, що проти війни та здатна на протидію. Себто, на думку Каца, саме українське населення має взяти на себе місію заохочення росіян до мітингів та протестів. Кац, як типовий російський пропагандист, закликає жертву піти на діалог із катом та колонізатором. Він визнає ганебність та кровопролитність цієї війни, однак звинувачує Україну у воєнних злочинах, коментує виступи «опозиціонера» український громадський активіст Сергій Стерненко.

Великий резонанс викликала новина від «24 каналу» про запланований стрім із Кацом, що мав відбутися 26 травня. Анонс спричинив шквал негативних реакцій від українських глядачів, тож ефір було скасовано. Незабаром канал повідомив, що розмова з російським діячем мала розвінчувати міф про існування «хароших рускіх» та показати шовіністичні погляди так званих російських лібералів. Ведучий 24 каналу Олексій Печій, що мав вести бесіду з Кацом, зазначив:

— Під час цієї запланованої розмови моєю метою було вивести Максима Каца на ті самі шовіністичні тези, які він доволі вдало маскує за образом такого собі інтелектуала. Нагадати йому, що його модель «хорошого русского міра» — це результат вбивства української еліти, яке ми знаємо як «Розстріляне відродження».

Після того як популярний український кінооглядач Віталій Гордієнко зняв відео, де розвінчує проукраїнські погляди Каца та подає приклади політичних маніпуляцій політика в його ютуб-роликах, Кац викликав Гордієнка на дебати, натомість Віталій Гордієнко опублікував ще одне відео, у якому наголосив: українці не матимуть жодних дебатів із росіянами, поки ті не приберуть свої війська з території України.

Чи доцільно мирити колишню державу-метрополію з країною, що довгий час перебувала під її колонізаторським гнітом? Бутафорне примирення жертви та ката знецінює масштаб російсько-української війни, яка є геноцидом українців. Російська культура в руках авторитарного режиму є інструментом пропаганди та інформаційних маніпуляцій. Імперіалістична модель мислення, що міцно закріпилась у свідомості росіян, які зростали на російських підручниках, книгах і фільмах, яскравими плямами проступає навіть у риториці тих російських діячів, що беруть відповідальність називати себе опозиціонерами. Історичні міфи про «спільність культури», «одну мову», «братерство народів» уже давно трансформувалися в кліше, що дають змогу «харошим рускім» відбілювати свою репутацію.

Нині медійні російські персони взяли на озброєння тезу про індивідуальну провину Путіна перед народом України, знявши із себе відповідальність. Запрошуючи росіян на культурні заходи міжнародного масштабу, номінуючи їх на нагороди, що утверджують боротьбу за свободу та демократію, продовжуючи толерувати їх у культурному просторі, світ зміщує центр уваги зі справжніх злочинів проти гуманності на виправдання представників країни, що їх здійснює.

Зараз українцям важливо зосередитися на підтримці власної країни, яка щодня потерпає від ворожих ударів. В умовах війни важливо протистояти окупантам на всіх рівнях, у тому числі й культурному. Сьогодні ми маємо шанс утвердити власну ідентичність та очистити свій культурний простір від імперіалістичних замахів РФ. Борючись на військовому, дипломатичному, економічному та психологічному рівнях, варто пам’ятати, що скасування російської культури — це ще один важливий крок у напрямку перемоги.

Валерія Степаненко,  опубліковано у виданні Ukraїner

MIXADVERT