Виховувати дітей самотужки складно. Як це пояснює еволюція

І чому у питаннях виховання потомства ми більше схожі на сурикатів і мурах, ніж на інших людиноподібних мавп.

Я відвоював пульт від телевізора у своїх дітей і впав на диван, готуючись до наступної атаки. Йшов березень 2020 року, кількість хворих на новий і небезпечний коронавірус у Великій Британії швидко зростало.

Прем’єр-міністр збирався оголосити карантин. Школи та дитячі садки мали закритися.

Я мав фактично замінити вчителя своїм маленьким дітям. Ця ідея жахала.

Я був такий не один. Шкільну групу у WhatsApp розривало від повідомлень батьків, які думали, як їм поєднати свою роботу з відмінюванням іменників та діленням стовпчиком.

Протягом наступних місяців багато батьків відчули нищівний вплив на своє психічне та фізичне здоров’я. Почалися локдауни й закриття шкіл – стрес, тривога та депресія у батьків зростали. Багато хто запитував себе, чому це так важко.

Хіба ми не маємо від природи бути здатними до виховання своїх дітей без сторонньої допомоги? Як у минулому люди обходилися без шкіл і дитячих садків?

Як еволюційний біолог, я не маю відповідей на всі сімейні кризи, пов’язані з пандемією. Але я можу напевно сказати одне: люди, як вид, вкрай погано пристосовані до виховання дітей самотужки.

Сурикати
Підпис до фото, Людські сім’ї за своєю організацією схожі на сурикатів

Пропустити подкаст і продовжитиподкастЩо це було

Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти

Випуски

Кінець подкаст

З погляду еволюції не дивно, що так багато з нас відчували себе у відчаю.

Попри поширену думку про те, що сучасне сімейне життя складається з невеликих, незалежних одиниць, у вихованні потомства ми вкрай потребуємо допомоги інших.

Більшу частину історії людства таку допомогу надавали близькі й не дуже родичі. У сучасних індустріальних суспільствах, для яких характерним стали маленькі родини, цю роль виконують вчителі, няні та інші опікуни.

Спільний спосіб виховання дітей вирізняє нас серед інших мавп. “Кооперативним розмноженням” ми більш схожі на інших видів тварин, які здаються досить віддаленими від нас. Це – сурикати й навіть мурахи та бджоли.

Схоже, що такий спосіб виховання дітей дав нам вирішальні еволюційні переваги.

Види, які розмножуються кооперативно, живуть у великих сімейних групах, де особини співпрацюють, щоби виростити потомство.

Може здатися дивним, що інші людиноподібні мавпи, як-от шимпанзе, не виховують дітей таким чином.

Хоча й люди, й шимпанзе живуть у складних соціальних групах, як родичів, так і не родичів, уважніший погляд виявляє деякі суттєві відмінності.

Матері шимпанзе виховують своїх немовлят самотужки, без будь-якої допомоги когось іншого, навіть батька. Те саме стосується горил, орангутангів і бонобо.

До того ж самиці людиноподібних мавп не мають фізіологічної менопаузи, тобто вони залишаються плідними все своє життя. Як наслідок, досить часто мати й дочка одночасно виховують власне потомство. І отже, у мавп-бабусь просто немає часу допомагати своїм онукам.

бджоли
Підпис до фото, Люди, як і бджоли, еволюційно схильні співпрацювати

У нас все інакше. Більшу частину існування на Землі люди жили великими родинами, в яких матері отримували допомогу від багатьох родичів.

Чимало сучасних людських суспільств все ще існують за таким принципом. Чоловіки беруть участь у вихованні своїх дітей, хоча обсяг їхніх обов’язків помітно відрізняється у різних суспільствах.

Малюками опікуються багато інших родичів: старші брати й сестри, тітки й дядьки, двоюрідні брати і, звичайно, бабусі з дідусями. Навіть маленькі діти вміють підтримувати та захищати молодших. Таким чином тягар догляду за дитиною мало коли лягає виключно на одну людину.

Біологічний антрополог Еббі Пейдж, яка багато років досліджувала суспільство мисливців-збирачів із Філіппін агта, каже, що ми лише починаємо розуміти масштаб такої традиційної мережі підтримки. Наприклад, у агта діти вже з чотирьох років активно допомагають дорослим.

“Внесок дітей у господарство родини довго недооцінювали, – каже Пейдж. – Суворо розрізняючи роботу й гру, у минулому дослідники не помічали, що дитина може гратися в один момент, а в наступний збирати фрукти з куща”.

“Діти, безперечно, окупають себе у таких товариствах мисливців-збирачів”, – каже дослідниця.

Діти народності агта також оберігають своїх молодших братів і сестер від небезпеки. Пейдж розповідає, як одного разу вона сиділа в одній із хатинок родини агта з чотирирічним хлопчиком та його молодшою сестрою.

Усі троє сиділи на підлозі, коли у хату заповз скорпіон. Пейдж зізнається, що злякалась: “Допомоги від мене не варто було чекати”.

На щастя, хлопець знав, що треба робити: “Він одразу підхопився, дістав з вогню палицю і вдарив скорпіона, а потім кілька разів стрибнув на нього”. Цей вчинок врятував життя його сестрі.

Мавпа і дитинча
Підпис до фото, Матері бонобо, на відміну від людей, виховують своїх дітей самотужки

Цей досвід спонукав Пейдж задуматися над тим, що є важливим у догляді за дітьми. На Заході піклуватися про дитину означає, що відповідальний дорослий не лише доглядає за нею, а й навчає її та всебічно розвиває.

Якщо батьки з цим не справляються, наприклад, через зайнятість, вони часто відчувають провину. Але дослідження Пейдж виявило, що є чимало інших ефективних способів виховання, які не обов’язково зосереджені на дорослих.

Насправді турбота про молодших братів і сестер є визначальною характеристикою видів, які розмножуються кооперативно. Сурикати діляться їжею зі своїми молодшими братами й сестрами і доглядають за дитинчатами у норах.

Вони вчать їх обережно поводитися із небезпечною здобиччю. У самок сурикатів навіть з’являється молоко, яким вони годують своїх молодших братів і сестер. Старші діти також оберігають молодших від хижаків та інших небезпек.

Кооперативне розмноження має важливу перевагу перед самостійним вихованням дітей. Воно робить вид стійкішим і допомагає вижити у складних умовах.

Кооперативне розмноження поширене у несприятливих кліматичних умовах, наприклад, серед суспільств, які населяють у найспекотніших і найпосушливіших регіонах планети.

Ранні люди також мешкали у суворих кліматичних зонах, де важко добувати їжу й співпраця була необхідною умовою для виживання.

Але усі наші двоюрідні брати мавпи живуть у відносно стабільному, сприятливому середовищі, де немає проблем із їжею.

Люди, мабуть, були єдиними людиноподібними мавпами, які могли вижити у таких складних умовах. Як свідчать скам’янілості у цих регіонах, великі людиноподібні мавпи там ніколи не жили.

Парадоксально, наша здатність до співпраці, яка дозволила нам виживати та процвітати так довго, ускладнила нинішню кризу з психологічної та практичної точки зору.

орангутанги
Підпис до фото, Наші інші близькі родичі, орангутанги, також зазвичай виховують дітей самотужки

Під час карантину батьки опинилися відрізаними від своїх мереж підтримки: бабусь і дідусів та інших родичів, а також шкіл, дитячих садків та ігрових груп, які імітували стародавні людські товариства.

Мало того, ми й не припускали, що повернення до вузького родинного кола стане такою проблемою. Адже наші західні уявлення про сім’ю акцентують на материнській турботі, забуваючи про внесок інших членів родини.

Ми очікували, що мам і тат, а іноді й самих лише мам буде цілком достатньо для виховання.

Проте, за словами Ребекки Сір, професорки еволюційної демографії Лондонської школи гігієни та тропічної медицини, ідея нуклеарної сім’ї не відбиває історичну реальність.

Концепція маленької родини, яку підтримує чоловік-годувальник, закріпилася у післявоєнний період. “Академічний світ тоді був сповнений білих чоловіків середнього класу, які дивилися на власні сім’ї й вважали, що так було завжди”, – каже дослідниця.

Термін “нуклеарна сім’я” з’явився лише у 1920-х роках. Тип родини, яка зосереджена на двох батьках і відносно невеликій кількості дітей, пов’язаний із промисловою революцією. Адже перехід від фермерства до виробництва дозволив вести більш незалежний спосіб життя.

Альтернативне пояснення полягає у тому, що політика західної церкви у Середньовіччя, яка забороняла шлюби між двоюрідними братами і сестрами та іншими родичами, спричинила звуження сім’ї.

Однак, попри те, що нуклеарна сім’я є поширеною у західних дослідженнях і у популярній культурі XX століття (у романах, фільмах і серіалах), Сір пояснює, що насправді це досить аномальна форма родини, навіть на Заході.

Мурахи
Підпис до фото, Наші родини за структурою мають більше спільного з мурахами, ніж з іншими мавпами

“Окреме проживання лише батьків і дітей є відносно рідкісним явищем у світі, – каже Сір. – Існує багато типів сімейних структур, але спільним для них усіх є те, що батьки отримують допомогу у вихованні потомства. І це справедливо навіть для західного середнього класу”.

Типова організація для людей – це не одна пара, яка виховує своїх дитинчат ізольовано, пояснює вона. Ідея жінки-матері й домогосподарки не є такою традиційною, як заведено вважати.

В історичних і сучасних натуральних суспільствах жінки відіграють значну роль у виробництві продукції для своїх сімей. Тобто годувальниками є не лише чоловіки.

Якби ми це усвідомлювали, наші очікування щодо батьківства під час пандемії були б іншими.

Ми би не стали вважати, що батьки, або навіть мами, повинні самотужки нести тягар догляду за дітьми. Розуміючи, як сильно нам потрібна допомога одне одного у вихованні потомства, ми б не судили так суворо інших та самих себе у моменти кризи.

Визнати, що ми потребуємо інших, – не ознака невдачі, а саме те, що робить нас людьми.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.

  • Нікола Райхані
  • BBC Future

MIXADVERT