просто уступити своїм амбіціям, піти на компроміс

30 років тому у складі Львівської делегації брав участь в Установчому зїзді УРП. Фактично у перетворенні УГС в партію.
Це були бурхливі часи саморозвалу комуноСССР і стихії різнонаповненого багатошарового українського національного відродження, яке виривалося на волю, фактично до державності.

Ще був СССР, КПСС і КГБ.

Можна багато писати про ці часи (на жаль споминув учасниками, серед яких було сотні літераторів-журналістів-публіцистів, не так і чисельно), але обійдуся кількома фрагментами, які чомусь частіше спадають на думку про цей зїзд “патріотів-радикалів-антикомуністів”.

Так, виступаючи із привітанням від Народного Руху Дмитро Павличко виголосив своє розуміння ролі створюваної першої партії (не дослівно) – мов би ми – Рух, є чисельна сила із багатомільйонною підтримкою, а ви – революційний загін, “то ж ми будемо тримати вас як списа в руках і кидати в атаку на противника, у прорив!”.
Коли вже рішення про створення УРП було прийнято, затверджено Програму і Статут, обрано керівні органи, обраний головою партії Левко Лукяненко оголосив телеграму, яка надійшла на адресу зїзду – мовби вітаємо зїзд із створенням першої в Україні альтернативної партії. І підпис КГБ УССР. Зал повигукував-посміявся трохи.

Опісля, вже не будучи членом УРП, я брав участь як гість, запрошений чи відвідувач майже у всіх Зборах цієї партії. При всії її конструктивних рішеннях і чисельних розколах-відколах.

Оглядаючись, вже із врахуванням партійного минулого і станом українських справ на сьогодні, у мене давно визрів висновок-побажання:

Щоб Л. Лукяненко, брати Горині, С. Хмара, ціла плеяда дисидентів, які відсиділи в совкових концтаборах пройшли 1990-2000 роки у одній партії, напрацювали навколо себе у кількасот професійну політичну групу патріотів на центральному і регіональному рівнях яка мала б в українському парламенті 60-120 депутатів, формувала або впливала на формування уряду, впливала на кадрову політику у правоохоронних органах та спецслужбах і впливала на формування фінансових потоків, не давала розростаися корупції.
Названі поважні українські патріоти із високим морально-політичним авторитетом (ніхто інший такого авторитету в Україні опісля не мав і не відомо коли матиме), не тільки б зберегли свій авторитет, а й помножили його і поставили на службу розвитку держави і нації.

Здавалося б нічого складного – просто уступити своїм амбіціям, піти на компроміс із однодумцями, не вестися на псевдооцінки себе чи друзів, не піддаватися нашіптуванні-фронді агентури, не давати ходу ініціативам амбіціонерів чи неадикватним особам, яких завжди було чимало у стихії народного самовиявлення.

Якби зберегли ядро – ядро посилило б їх і рух в цілому.
Адже, як видно, майже нічого не вартували оті “принципові відмінності”, які служили чисельним розколам – вони не тільки не допомогли встановленню якоїсь внутріпартійної правди, вони покололи УРП на з десяток шматків, кожен з яких із своєю “мікроправдою” майже нічого не осягнув.
Тільки звели справу на манівець.

Міг би знайти у цій партії своє місце і В. Чорновіл.
Але так не могло бути.

Як багато у наших справах вирішує не так добре написана програма, ідеологія чи статут і як найбільше все вирішують характери, психо-розумові, поведінкові особливості провідних людей і стосунки між ними.

То ж із добрими спогадами та уроками про той сонячний день 1990-го року у Києві у Будинку Кіно.

Сергій Жижко

MIXADVERT