Український законопроєкт про дезінформацію не буде ефективним

  • admin
  • 13/02/2020
  • Коментарі Вимкнено до Український законопроєкт про дезінформацію не буде ефективним

Генеральний секретар Європейської федерації журналістів Рікардо Гутьєррес розповів у інтерв’ю DW про небезпеку та недоліки українських законопроєктів про дезінформацію та медіа.

У EFJ сумніваються у ефективності українського законопроєкту в боротьбі з фейками У EFJ сумніваються у ефективності українського законопроєкту в боротьбі з фейками

В Україні тривають запеклі дискусії щодо двох законопроєктів, покликаних суттєво вплинути на роботу ЗМІ. Один з них, про медіа, вже перебуває на розгляді в комітеті Верховної Ради. Другий, який в суспільстві називають законопроєктом про дезінформацію, в січні винесли на громадське обговорення. DW розпитала генерального секретаря Європейської федерації журналістів (EFJ) Рікардо Гутьєрреса про ставлення його організації до обох документів.

Deutsche Welle: Давайте почнемо з більш спірного законопроєкту, про дезінформацію. В разі ухвалення, він запровадить кримінальну відповідальність за поширення дезінформації. Яка Ваша думка про це?

Рікардо Гутьєррес Рікардо Гутьєррес

Рікардо Гутьєррес: Погляд Європейської федерації журналістів полягає в тому, що цей спосіб боротися з дезінформацією є хибним, він не спрацює. Суддям буде важко ухвалювати рішення про це, бо дуже важко чітко визначити дезінформацію. Тож це буде неефективно, але також і контрпродуктивно. Кримінальне переслідування тих, хто поширює дезінформацію робитиме їх “жертвами”. Вони казатимуть: “Держава не дозволяє говорити нам правду”. Наостанок, така криміналізація є непропорційною. Вона суперечить європейським стандартам свободи слова. Обмежувати свободу слова можна, але за дотримання серйозних умов. Одна з них – пропорційність. Я не думаю, що Європейський суд з прав людини колись назве пропорційним позбавлення волі за дезінформацію…

Або ж велетенські штрафи чи виправні роботи…

Так. І тут я кажу про стандарти не лише ЄС, а Ради Європи, до якої входять 47 країн. З нашої точки зору, цей законопроєкт – чітке порушення. І тому ми створили повідомлення про порушення свободи слова на платформі Ради Європи для захисту журналістики. Тепер українська влада повинна надати пояснення.

Що відбувається після того, як держава його надала?

Питання можна позначити як “вирішене”. Україна має зараз 50 відкритих повідомлень. Це дуже багато. Туреччина на першому місці (103 відкриті повідомлення. – Ред.), а Росія на другому місці (71). Тепер ми очікуємо на реакцію України. Як, приміром, в Албанії, де у день голосування за новий законопроєкт про ЗМІ парламент відкликав його. Ми очікуємо подібних позитивних кроків від України, як від Албанії. Ми визнаємо, що Україна є мішенню дезінформації. Я не знаю наміру (української влади. – Ред.), але виходячи з того, як виписаний законопроєкт, я відчуваю, що справжній його намір – не боротися з дезінформацією, а контролювати ЗМІ.

Єврокомісія вже кілька років намагається протидіяти дезінформації з-за меж ЄС. І у ній багато разів наголошували, що брехати – це не злочин.

Так. У нашому суспільстві люди мають право казати неправду. Брехати може бути злочином лише в окремих випадках, наприклад, заперечення “Голокосту” в деяких країнах…

Або під час свідчення в суді.

Так. Свобода слова – це також і свобода брехати, за певними винятками.

Ще один спірний момент – це створення асоціації професійних журналістів. Її визначають як єдину організацію, яка розробляє стандартиетики для журналістів, наглядає за їхнім дотриманням. Вона також вирішуватиме, як і кому видавати прес-карти. Як Ви ставитеся до такої монополізації?

У таких делікатних питаннях, як визначення, хто є журналістом, а хто ні, не може бути втручання держави. У більшості країн це роблять незалежні комісії. Держава в них може бути представлена, але у меншості, як у Франції. Там є комісія, яка видає журналістські картки (Commission de la carte de presse – Ред.). І більшість у ній – це представники професії, тобто журналістів і власників ЗМІ. У Бельгії по-іншому, тут цим займається національний комітет, але в ньому нема представників держави, там лише колишні судді, а також журналісти та власники масмедіа. У більшості інших країн Європи немає національного посвідчення журналіста. Тобто, кожен може бути журналістом. Адже журналістикою можуть займатися не лише професійні журналісти, але також і громадяни. Громадянський журналіст може слідувати всім етичним стандартам, а в країнах з національними журналістськими посвідченнями може бути журналіст, який діє цілком неетично. Тож я не вірю, що видача посвідчень – правильний шлях покращити якість чи довіру до журналістики.

А як в інших країнах? У Німеччині, наприклад, посвідчення журналіста видають профспілки.

Так, але це посвідчення не є необхідним, аби працювати журналістом. У будь-якому разі, держава не повинна втручатися у відбір людей, яким дозволено займатися журналістикою. Необхідно захищати незалежність журналістики, бо інакше не буде довіри, а буде система (радянської газети. – Ред.) “Правди”.

DW.COM

Ще одна ініціатива для боротьби з дезінформацією – запровадити індекс довіри до ЗМІ. Що Ви думаєте про це?

Це дуже небезпечно. Як це зробити? Сказати: Le Monde – надійне ЗМІ. Тобто, все, що ви прочитаєте у Le Monde, є достовірним? Але ж це не так! Будь-яке ЗМІ, навіть найбільш поважне, може припускатися помилок. Якщо воно слідує етичним нормам, то воно виправляє помилки. Ради у справах масмедіа можуть оцінювати лише окремі матеріали та казати, чи вони відповідають стандартам. Але така рада ніколи не скаже: це ЗМІ є достовірним, а це – ні. Бо це неможливо. Випуск новин – це ж не промислове виробництво. Тому до нього не можна застосовувати сертифікацію якості, як, наприклад, ISO 9000.

Другий законопроєкт – про медіа. Він регулюватиме всі ЗМІ. Наскільки поширеною є практика єдиного закону для всіх масмедіа?

У більшості випадків є регулювання теле- і радіомовлення. Бо для нього потрібні ліцензії. А преса у більшості випадків регулюється самостійно, через ради в справах ЗМІ, але без втручання з боку держави. Якщо хтось опублікує дискримінаційну статтю, то за це буде покарання.

Але такі випадки регулюються іншими законами, не законами про медіа, правильно?

Журналісти мають виконувати всі ті самі закони, що й будь-які громадяни. Я не знаю прикладу країни, де був би єдиний закон про журналістику. На мою думку, в більшості випадків не потрібні спеціальні закони про ЗМІ. Наявні закони можуть вирішувати більшість проблем, як-от наклеп.

Автори законопроєкту про медіа посилаються на зобов’язання України впровадити директиву ЄС 2010/13 та зміни до неї 2018/1808. Але ці акти стосуються лише аудіовізуальних медіа та чітко вказують, що не поширюються на електронні версії газет чи журналів.

У ЄС є правила для теле- і радіомовлення, бо там є ліцензії, це питання частот, тому контроль є технічним. Але ви не знайдете у тих директивах жодної вказівки на регулювання журналістського контенту. Крім того, вони спрямовані на просування плюралізму ЗМІ.