4 фактори успішних реформ: якісне держрегулювання, підтримка великих експортерів, ріст зарплат, заощадження – McKinsey

У світі є сімдесят одна країна, що їх за рівнем економіки відносять до групи держав, які розвиваються. Ці країни дослідили експерти McKinsey Global Institute, і з-поміж них вирізнили вісімнадцять країн-«відмінників». У них темпи економічного розвитку значно вищі, ніж у «одногрупників» – понад 3,5 відсотки приросту ВВП протягом 50 років та понад 5% протягом минулого двадцятиліття. І рецепти устіху зовсім не такі, про які каже більшість українських експертів. Ми зробили стислий конспект висновків дослідників.

Переклад звіту McKinsey Global Institute і його конспект: Сергій Лук’янчук

Ці згадані вище 5% щорічного зростання – аж ніяк не теоретична абстракція. Завдяки ним за минулі тридцять років понад мільярд громадян у цих вісімнадцяти країнах перестав жити в умовах крайньої бідності. А за минулі двадцять років вони забезпечили 44% росту споживання на ринках країн, що розвиваються – усіх разом.

Серед країн, які показують кращі за інших результати, є давні історії успіху, такі як Китай і Малайзія, нові чемпіони – як Індія та В’єтнам, та «тіньові відмінники» – Ефіопія та Узбекистан. На жаль, України в цьому переліку немає.

Втім, попри фундаментальні відмінності в економічній географії, демографії, політичному устрої тощо, в досвіді країн-«відмінників» можна виявити специфічні прийоми, завдяки яким вони змогли прискорити рух на вихід з гетто третього світу.

Серед цих прийомів є такі, про необхідність запровадження яких регулярно говорить українська влада – підтримка іноземних інвестицій, економічна стабільність, верховенство права і т.д. Але є й такі, про які наші урядовці або не згадують, або ж взагалі висловлюються на користь протилежних за змістом підходів. Відповідно, саме ці нетривіальні рецепти й заслуговують на особливу увагу.

Зростання ВВП на душу населення серед відмінників значно перевищило темпи інших економік, що розвиваються. Легенда: Червона лінія – «Китай», під нею – «довгострокові відмінники (без Китаю)», «інші відмінники», «багаті країни», «лузери»

1. Невидима рука ринку? Ні, видима рука держави

Дослідники McKinsey Global Institute називають два фундаментальні чинники, які забезпечують більш ефективне і потужне зростання.

Перший – це державна макроекономічна політика, яка забезпечує низку позитивних процесів: від росту заощаджень населення – до стимулювання конкуренції серед місцевих компаній.

Другий фактор – це вихід великих національних компаній на зовнішній ринок. Завдяки політиці підтримки всередині держави ці компанії розвинулися до рівня, який дав їм змогу виходити на зовнішні ринки.

Привертає увагу важливий момент: традиційна економічна теорія не схвалювала втручання держави в економічні процеси. Мовляв, влада тільки заважає «невидимій руці ринку» та вільним економічним процесам самостійно розставити все по місцях. Втім, досвід показує, що для економік країн, які розвиваються, регуляторний вплив влади може забезпечити вищі темпи розвитку, ніж хаос вільного ринку.

Адже він зовсім не гарантує виживання та успішність компаніям-новачкам, які першими виявили перспективні напрямки діяльності. Без достатнього державного протекціонізму багатші й потужніші іноземні конкуренти приходять і без сантиментів «з’їдають ринковий пиріг» цих першопрохідців.

Суттєва ремарка: державна підтримка аж ніяк не означає створення тепличних умов для національного бізнесу. Навпаки, у країнах-«відмінниках» спостерігається безжалісна конкуренція між найкращими домашніми компаніями.

Назвати цю боротьбу на виживання словом «різанина» – аж ніяк не перебільшення. Так, менше половини (45%) компаній, які змогли пройти до топ-100 найбільш прибуткових національних бізнесів, залишаються в ньому протягом десяти років (для порівняння – в розвинених економіках 62% компаній зберігають статус-кво). Втім, винагорода варта ризику: топ-10 компаній в економіках «відмінників» третього світу захоплюють учетверо більшу частку доходів, ніж така ж десятка в країнах із розвиненою економікою.

(Показовий приклад політики «гри на виживання» – це виробництво сонячних панелей у Китаї. На першому етапі держава дала щедрі пільги всім, хто хотів випускати цю продукцію. А потім поетапно їх скорочувала, запустивши механізм «гри на виживання». В підсумку, на внутрішньому ринку Китаю залишилися кілька мегакомпаній, здатних випускати сонячні панелі з високими технічними характеристиками та з екстремально низькою собівартістю. Коли вони вийшли на зовнішній ринок, абсолютна більшість західних виробників просто не змогла нічого їм протиставити, – Тексти).

Компанії, які вижили в «різанині» на національному рівні, виходять на глобальний ринок, маючи унікальні конкурентні переваги. Так, вони не бояться ризикувати, починаючи виробництво інноваційних продуктів. За даними McKinsey Global Institute, 56% доходів цих компаній отримуються від нових продуктів – це на 8% більше, ніж у аналогічних компаній з розвиненою економікою.

2. Дешева робоча сила? Ні, клас небідних споживачів

Є поширене (і хибне) уявлення про країни, що розвиваються: мовляв, у них є надлишок дешевої робочої сили, і саме це стає головним рушієм їхнього економічного прискорення. Аналіз McKinsey Global Institute свідчить: кількість трудових ресурсів не допомагає «відмінникам» випереджати однокласників. Має значення інше: наскільки продуктивно країни використовують ту робочу силу, що в них є.

І це ще не все. Один із важливих, але неочевидних на перший погляд наслідків зростання, які відзначили в дослідженні McKinsey Global Institute, – це поява так званого «класу споживачів». Люди, які раніше були бідними, отримують більші доходи, і завдяки цьому зрештою отримують можливість споживати все більше товарів і послуг, вироблених у країні.

І тим самим розкручують спіраль попиту і пропозиції: місцевий бізнес отримує більше доходів, починає виробляти більше товарів і послуг, ріст доходів населення дає змогу ці послуги споживати в усе більшій кількості – і так далі. За минулі 15 років цей клас «небідних споживачів» зріс на 58% – у кількісному вимірі це 336 мільйонів домогосподарств.

При цьому, в економіках країн-«відмінників» ріст доходів аж ніяк не був сконцентрований лише в обмеженій меншості. Навпаки, ці держави перевершили країни з розвиненою економікою за критерієм інклюзивності. Тобто, у них заможнішими стають маси, а не вузька група економічних еліт.

Також було спростоване поширене уявлення про так звану «пастку середнього класу». Мовляв, як тільки доходи населення зростають, продуктивність їхньої виробничої діяльності сповільнюється. Як виявилося, серед країн-«відмінників» спостерігався рівень ВВП на душу населення в діапазоні від кількох тисяч до кількох десятків тисяч доларів. А кореляції між ростом доходів громадян і сповільненням темпів росту ВВП виявлено не було.

Статистика свідчить, що в семи країнах, які демонстрували прискорене зростання впродовж тривалого часу, реальні зарплати зростали в середньому на 4,6% в проміжку з 1980 по 2014 рік. Лідером тут є Китай, де доходи зростали на 8,6%. Натомість у «нових відмінників» у період з 1995 по 2014 рік доходи населення зростали на 6%. Це втричі більше, ніж у інших країн – як розвинених, так і «відсталих».

3. Іноземні позики? Ні, домашні заощадження

Дослідження McKinsey Global Institute наводить точку зору американського економіста і нобелівського лауреата Роберта Солоу: високий рівень заощаджень коштів всередині країни є ключовим чинником економічного зростання та формування капіталу. І водночас він зменшує залежність країни від зовнішніх фінансових ринків та властивої їм волатильності.

Тобто, для економіки країн, що розвиваються, важливий не так доступ до зовнішніх ринків капіталу, як внутрішнє накопичення капіталу за допомогою політики заощадження. Вона реалізується на всіх рівнях – домогосподарств, компаній та державного бюджету.

Яким чином держава стимулює громадян заощаджувати гроші – і не під подушкою, а в банківській системі? Один із головних інструментів – це програма обов’язкового пенсійного накопичення. Так, зокрема, працює Центральний страховий фонд Сінгапура (громадяни зобов’язані вносити 17% своєї зарплатні до 55річного віку, при цьому працедавці вносять ще 20%. Після 55 років внески працюючих громадян зменшуються до 7,5%).

Інший механізм – це ефективна банківська система, яка пропонує зручні сервіси і при цьому гарантує збереження внесків.

Заощаджені всередині країни ресурси дають змогу інвестувати в національні проекти – в першу чергу інфраструктурні. Крім цього, вони захищають національну валюту від коливань, спричинених волатильністю обмінних курсів. Це особливо характерно для «давніх відмінників» – вони, подібно до розвинених країн, демонструють низький рівень валютних коливань.

Слід зауважити, що політика інвестування заощаджених коштів не заважає країнам залучати іноземних інвесторів. Так, із 900 мільярдів доларів, інвестованих у ринки країн, що розвиваються, майже 70% припадає на «відмінників».

4. Пріоритет малому бізнесу? Ні, підтримка великого

В українських реаліях є поширена точка зору: владі треба підтримувати малий бізнес – а великий впорається сам. Дані дослідження McKinsey Global Institute свідчать про те, що рушійною силою «відмінників Третього світу» є великі й конкурентоспроможні компанії.

В середньому в цих країнах удвічі більше компаній зі щорічним доходом понад 500 мільйонів доларів, ніж у «середнячків» чи «трієчників». Їхній дохід зріс із 22% двадцять років тому до 66% у 2011-16 роках, а внесок до ВВП – з 11 до 27%. Як наслідок, у країнах-«відмінниках» є вдвічі більше великих компаній на кожний трильйон ВВП, ніж у інших. І вони конкурентоспроможні не лише на внутрішньому, але й на глобальному ринку.

При цьому не помічено, щоб великі компанії з`їдали пиріг маленьких. Інвестуючи в активи, науково-дослідну діяльність та навчання, вони створюють попит на продукти і послуги менших фірм у рамках спільної економічної екосистеми.

Великі компанії мали важливе значення для зростання економік, що розвиваються. Збільшення вартості компаній. Легенда зліва направо: «багаті», «відмінники», «лузери».

Рецепти завтрашнього дня

Тож що слід робити п`ятдесятьом трьом країнам, які розвиваються, аби відтворити успіх вісімнадцяти країн-«відмінників»? Експерти McKinsey Global Institute звертають увагу на те, що низка умов, яку ті з успіхом використали, зараз змінюється. Ріст виробництва сягнув свого піку раніше, ніж це очікувалося. Динамічна експансія транскордонного руху товарів, послуг та фінансів зупинилася внаслідок кризи 2008 року.

Більше того, зростають тенденції до протекціонізму та запровадження нових торгових бар`єрів. Прогрес автоматизації та штучного інтелекту змінює підходи до організації виробництва – і наразі складно сказати, які наслідки це матиме для глобальної економіки.

Втім, на думку дослідників, попри ці зміни, шанси на прискорений розвиток решти країн третього світу є – як у виробництві, так і в сфері послуг. Це, наприклад, заповнення ніші інтенсивного виробництва, яку вивільняють більш передові країни. Коли Китай почав втрачати роль «всесвітнього цеху», її перебрали на себе В’єтнам, Індія та Індонезія. Інший можливий напрямок – це активне використання цифрових технологій у контексті потреб країни. Так, для Кенії піонером диджиталізації став сервіс із мобільного переказу коштів та служба мотоциклетних таксі.

Якщо «трієчники» з-поміж країн Третього світу зможуть підтягнути темпи зростання до рівня «відмінників», ефект буде колосальним. У McKinsey Global Institute порахували, що їхній успіх додасть до глобального ВВП близько 8 трильйонів доларів. Завдяки цьому до 2030 року ще близько 200 мільйонів мешканців Землі піднімуться до рівня «класу споживачів», а ще 140 мільйонів врятуються від крайньої бідності, в якій вони зараз живуть.

MIXADVERT