Інформація про те, що президент Володимир Зеленський розглядає очільника МВС Ігоря Клименка на посаду нового міністра оборони, змушує мене повернутися до запитань, відповіді на які правоохоронна система роками воліла не давати. Станом на момент написання цього тексту рішення про призначення Клименка ще не ухвалене, однак сама можливість такої кадрової ротації потребує публічного обговорення.
Ігор Клименко очолював Національну поліцію з вересня 2019 року, а з лютого 2023-го керує Міністерством внутрішніх справ. Тобто йдеться про посадовця, який роками перебував на керівних посадах та мав усі можливості реагувати на повідомлення про незаконні дії з боку співробітників НПУ.
Тому, перш ніж суспільству запропонують чергового «ефективного менеджера» на чолі Міністерства оборони, варто отримати відповідь на просте запитання: наскільки ефективно цей “менеджер” реагував на звинувачення в мародерстві, зловживанні владою, фабрикації кримінальних справ і порушенні конституційних прав громадян у системі, яку він очолював?
«Луганські щури у погонах»
19 травня 2026 року я звернувся з офіційним листом до народного депутата України Валентина Наливайченка з проханням ініціювати перевірку щодо начальника Сєвєродонецького районного управління поліції Анатолія Мазура.
Підставою для звернення стали оприлюднені у відкритих джерелах відомості про можливу причетність співробітників поліції до мародерства, крадіжок і зловживання владою під час активних бойових дій на Луганщині навесні 2022 року. У публікаціях ішлося про те, що квартири заможних жителів Сєвєродонецька могли цілеспрямовано ставати об’єктами пограбувань. З помешкань нібито виносили гроші, ювелірні вироби, інші цінності та навіть сейфи, які не могли відкрити на місці.
Я закликав народного депутата використати його законні повноваження та з’ясувати, чи проводилися службові перевірки, чи порушувалися кримінальні провадження та яку правову оцінку їхнім можливим діям дало керівництво Національної поліції.
Однак належної реакції, а ні з боку Наливайченка,а ні збоку керівництва МВС та НПУ я не побачив.
Відсутність відповіді не означає, що проблему знято з порядку денного. Тим більше, що історії про так званих “щурів у погонах” для мене не є абстрактними повідомленнями з інтернету. Я маю власний досвід зіткнення з людьми, які носили українську форму, але, за моїм переконанням, діяли як звичайні мародери.
Табір, який пережив Януковича, але не пережив АТО
Свого часу я придбав занедбаний піонерський табір «Дружба» у селі Макарове Станично-Луганського району. До цього він близько десяти років не використовувався.
Моєю метою було створення українського дитячого центру в регіоні, де десятиліттями насаджувалися російські імперські та радянські міфи. Тут мали виховувати дітей на найкращих традиціях української культури та історії. На території табору також планувалося відкрити храм Великомученика і цілителя Пантелеймона.
«Дружба» розташовувалася в курортній заповідній зоні приблизно за 15 кілометрів від Луганська. Загальна площа становила п’ять гектарів. На території було шість спальних корпусів, кожен із яких міг приймати до 40 дітей. За сезон у таборі могли оздоровлюватися близько 300 осіб. У 2007–2008 роках корпуси були капітально відремонтовані. Йшлося не про руїни чи покинуту ділянку, а про відновлену дитячу установу з матеріально-технічною базою та чіткою українською концепцією.
Саме ця концепція і стала причиною тиску з боку місцевої проросійські налаштованої влади і співробітників правоохоронних і спеціальних органів.
15 травня 2008 року депутати Луганської обласної ради, більшість серед яких становили представники Партії регіонів, вирішили звернутися до СБУ та прокуратури з вимогою перевірити діяльність табору. У місцевій пресі розгорнулася кампанія зі шельмування мене особисто та «Дружби». Заголовки на кшталт «Тень Шухевича над станицей» і «Лагерь украинского национализма» мали сформувати образ небезпечного осередку лише тому, що дітей там планували знайомити з українською історією та культурою.
Були погрози, фізичний тиск і вимоги припинити мою політичну діяльність. Правоохоронні органи не реагували на мої звернення.
Однак, попри тиск місцевої влади, криміналітету та спеціальних служб часів Януковича, табір вдалося зберегти.
На жаль, «Дружба» пережила Партію регіонів, але не пережила період антитерористичної операції та появу людей у формі українського Міністерства внутрішніх справ.
50 тисяч доларів за недоторканність
Перед пограбуванням табору мені зателефонував чоловік і висунув вимогу: я маю передати 50 тисяч доларів, після чого «Дружбу» нібито не чіпатимуть.
Моя відповідь була однозначною: платити мародерам я не буду. Після цього матеріально-технічну базу дитячого табору знищили та розграбували.
За наявною в мене інформацією, це була не поодинока практика. Власникам будинків та інших привабливих об’єктів могли пропонувати вибір: або вони платять за недоторканність, або їхнє майно віддають на пограбування.
У моєму випадку особливо показовим є те, що розташовані поруч табір «Берізка» та пансіонат «Сосновий» від мародерів не постраждали. Знищено було саме «Дружбу». Це дає мені підстави говорити не про випадковість, а про вибірковий і спланований характер дій.
Руйнування табору почалося у 2015 році. У часі це збіглося з моїми публікаціями, в яких порушувалися питання можливих корупційних оборудок керівництва Луганської обласної військово-цивільної адміністрації та обласного управління СБУ.
За інформацією місцевих джерел аналітичного відділу ГІ “Права Спрва”, до пограбування табору були причетні представники батальйону «Шахтарськ», який перебував у структурі Міністерства внутрішніх справ. І це ставить значно ширше питання не лише про конкретних виконавців.
Окреме питання, як формувалися добровольчі батальйони під керівництвом МВС часів Арсена Авакова? Хто перевіряв людей, яким видавали зброю? Як у підрозділах могли опинитися особи з кримінальним минулим? Хто контролював їхні дії на території, підконтрольній Україні? І хто мав відповідати, якщо замість захисту громадян озброєні люди займалися вимаганням і пограбуваннями?
Розмови замість компенсації
Я неодноразово звертався до керівництва Міністерства внутрішніх справ із вимогою дати правову оцінку діям мародерів та розв’язати питання компенсації завданих збитків.
У 2019 році я звернувся до Кабінету Міністрів України. Також мав зустрічі з представниками керівництва МВС, зокрема із заступником міністра Антоном Геращенком. Під час цих зустрічей обговорювалося питання відшкодування збитків. Лунали й пропозиції щодо можливого викупу території табору для розквартирування підрозділів Національної гвардії.
Однак далі розмов справа не пішла. Жодних практичних рішень ухвалено не було.
Протягом тривалого часу я свідомо не робив головного акценту на тому, що український дитячий табір був пограбований людьми, пов’язаними зі структурою українського МВС. Не тому, що змирився з втратою майна. І не тому, що не мав запитань до держави.
Я розумів, що подібна історія може бути використана російською пропагандою для дискредитації України. Розумів, що під час війни повідомлення про пограбування української дитячої установи представниками українських силових структур може завдати серйозної репутаційної шкоди державі. Саме тому я роками намагався вирішити питання всередині країни, не виносячи його на міжнародний рівень.
Але патріотизм не означає обов’язку мовчати про злочини людей у погонах. І тим більше він не означає, що постраждала людина повинна відмовитися від права на справедливість і компенсацію.
Позов проти держави та кримінальна справа
Коли стало зрозуміло, що Міністерство внутрішніх справ не збирається ані належним чином розслідувати знищення табору, ані компенсувати завдані збитки, я заявив про намір звернутися з позовом проти держави Україна. На той момент територія перебувала під контролем української влади. Відповідно, держава несла відповідальність за дії підрозділів, створених і озброєних її органами.
І саме на тлі моїх спроб домогтися компенсації нового звучання набула кримінальна справа, яка була сфабрикована проти мене та політично вмотивованою.
Напередодні Дня Конституції на сайті Головного управління Національної поліції в Київській області з’явилася публікація під претензійною назвою: “В аеропорту “Бориспіль” поліція Київщини затримала крадія”.
У тексті були прямо вказані моє ім’я та прізвище. Ба більше, поліція в категоричній формі повідомила, що я нібито викрав гаманець із грошима та мобільний телефон пасажира аеропорту.
Однак обвинувального вироку суду щодо мене не було. Справа станом на зараз не завершена, а моя вина — не доведена.
До детального аналізу відеозаписів, дій конкретних правоохоронців та інших обставин цієї справи я ще повернуся окремо.
Коли поліція сама порушує презумпцію невинуватості
Стаття 62 Конституції України встановлює чіткий принцип: особа вважається невинуватою, доки її вину не доведено в законному порядку та не встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення також не може ґрунтуватися на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності вини мають тлумачитися на користь людини.
Стаття 296 Цивільного кодексу України окремо регулює використання імені затриманої, підозрюваної або обвинуваченої особи.
Я не вимагаю особливого ставлення до себе. Я вимагаю лише того, щоб Національна поліція дотримувалася Конституції та законів, які сама зобов’язана захищати.
Назвати людину крадієм до ухвалення обвинувального вироку — це не нейтральне інформування суспільства. Це формування наперед заданого образу винного та пряме порушення чиного законодавства і Конституції України.
Така практика ставить під сумнів об’єктивність і неупередженість подальшого розслідування. Адже правоохоронний орган, який повинен збирати й оцінювати докази, ще до завершення справи публічно повідомляє суспільству готовий висновок.
Виникає запитання: це просто професійна недбалість пресслужби чи свідома інформаційна кампанія?
Чого не помітили захисники журналістських стандартів
Згодом поліцейську версію Бориспільського інциденту використала «Реальна газета» у матеріалі, побудованому не стільки на аналізі конкретної справи, скільки на моїй персональній дискредитації.
Я не збираюся витрачати час на полеміку з авторами цього матеріалу. Значно більше запитань у мене до Інституту масової інформації, який поширив заяву «Реальної газети» про нібито атаку з мого боку.
Чи перевіряли представники ІМІ статус кримінального провадження, перш ніж повторювати інформацію, в якій Бориспільська справа використовувалася як частина моєї негативної характеристики?
Чи з’ясували вони, чи існує обвинувальний вирок суду?
Чи звернулися до мене, щоб отримати мою позицію?
Чи перевірили інформацію про мої скарги на дії та бездіяльність поліції?
І головне: чому організація, яка опікується журналістськими стандартами, не побачила очевидної проблеми — людину фактично оголосили винною ще до рішення суду?
Публікація інформації, яка має мене скомпрометувати, на тлі багаторічної бездіяльності правоохоронних органів не залишає мені іншого вибору, окрім як привернути до цієї ситуації увагу міжнародних інституцій. Зокрема, місії ОБСЄ та іноземних посольств.
Мовчання більше не захищає Україну
Матеріали щодо цих подій уже передані міжнародним інституціям та дипломатичним представництвам держав-партнерів України для отримання відповідної оцінки.
Йдеться не лише про мою особисту історію або матеріальні збитки.
Йдеться про те, чи здатна українська держава розслідувати злочини людей у погонах. Чи готова вона компенсувати шкоду, заподіяну діями створених нею збройних формувань. Чи поважає вона презумпцію невинуватості. І чи може правоохоронна система використовуватися для дискредитації тих, хто порушує незручні питання.
Упродовж років я намагався не виносити цю історію на міжнародний рівень, оскільки розумів: вона може завдати удару по репутації України.
Але мовчання більше не захищає державу.
Воно захищає лише людей, які прикриваються державою, формою та посадовими повноваженнями.
Виникла парадоксальна ситуація: власник українського дитячого табору, який створював осередок української культури на Луганщині та захищав інтереси України, змушений звертатися з позовом проти власної держави і просити міжнародні інституції оцінити дії українських правоохоронців.
Патріотизм полягає не в тому, щоб приховувати подібні факти. Сильна держава — це не держава, в якій немає злочинців у погонах. Це держава, яка здатна їх виявляти, карати й захищати від них своїх громадян.
Тому питання щодо Ігоря Клименка полягає не лише в тому, чи стане він наступним міністром оборони.
Питання в іншому: чи готовий він нарешті відповісти за те, що відбувалося і продовжує відбуватися в системі, якою він керував усі ці роки?
You must be logged in to post a comment.