Те, що Шевченка поставили на коліна, не є показником!

Тридцять років унікальна парафія Архистратига Михаїла була серцем Національного музею архітектури та побуту України (Музею просто неба в Пирогові). Ця парафія не лише одухотворювала Музей і молилася за нього, вона розбудовувала його разом з досвідченими музейними фахівцями, вона ушляхетнила його, будучи однією з найосвіченіших, найдружніших і найблагодійніших релігійних громад Києва.

Усі патріотичні й культурні заходи та релігійні свята відзначали разом — музейні працівники та церковна парафія. Це було нерозривне доповнення і взаємозбагачення, у цьому була сила Музею, його стрижень: як неможливо уявити собі справжнє українське село без живої церкви, так і неможливо уявити без живої церкви пирогівський Музей — міні-Україну.

Зрештою ця парафія сама є музейною — історичною, славнозвісною. Бо саме у храмі св. Архистратига Михаїла вперше залунала служба Божа рідною мовою, вперше у Великій Україні, а саме 10 березня 1990 року відродилася Незалежна Українська Церква. Саме ця парафія приймала у себе всіх українських Патріархів (Святіших Мстислава, Володимира та Філарета) та нинішнього Предстоятеля УПЦ (ПЦУ) блаженнішого Єпифанія, саме цій «сільській» історичній парафії даровано Патріархом Мстиславом честь служити літургію при відчинених Царських вратах, і саме сюди приїздили найвідоміші борці за волю України та її митці: Левко Лук’яненко, Євген Серстюк, Василь Лісовий, Олесь Шевченко, Ліна Костенко, Леопольд Ященко та багато інших. Саме ця парафія виховала багатьох відомих священників і ченців, які розпочинали тут своє служіння, і стала взірцевою для всіх інших церковних парафій.

Неможливо також переоцінити внесок пирогівської громади в розбудову Музею: відновлення храмових покрівель, ремонт і реставрація чотирьох церков (Михайлівської, П’ятницької, малої Миколаївської та Воскресенської), повне відновлення іконостасу П’ятницької церкви (аби не титанічна праця отця-настоятеля, П’ятницька церква аж досі стояла б замкненою для відвідувачів пусткою із вилученими «на ремонт» і розтягненими по різних музейних фондах рештками її іконостасу), неодноразове перекриття і ремонт музейної хати та комори із села Мала Каратуль, започаткування прекрасної традиції вшанування героїв і жертв голодоморів, воєн, репресій біля встановленого на музейному пагорбі хреста та багато інших добрих справ, вінцем яких стало перевезення до Музею, встановлення і реставрація унікальної пам’ятки українського храмобудівництва — знаменитої Миколаївської церкви 1763 року із сіверського села Городище; нині це найбільший храм у Музеї.

Варто зазначити, що настоятель парафії — протоієрей Андрій Власенко — один із тих, кого можна назвати стовпом, обличчям і сумлінням Музею поруч зі славетними й незабутніми Миколою Ходаківським, Романою Кобальчинською, Лідією Орел, Олексою Долею та іншими видатними краєзнавцями і творцями Музею. Отець Андрій — справжній фахівець з українського мистецтвознавства, пам’яткоохоронець, що не лише захистив дисертацію на тему іконографії і храмобудівництва ранньої Церкви, а й блискуче знається на українській історії та культурі, написав сотні освітніх статей і сценаріїв для документальних фільмів, зокрема присвячених цінностям пирогівського Музею; зібрав на своєму сайті найбільшу колекцію українських церков, описавши та класифікувавши їх. Отець Андрій лишається нині в Музеї одним із тих справжніх знавців, які гаряче вболівають за збереження музейних старожитностей і протистоять перетворенню Музею на декорацію для комерційних проектів. Саме такий високоосвічений професіонал мав би заслуговувати на особливу шану і право голосу в Музеї — і як старійшина Музею, і як один із найзаслуженіших його діячів.

30 років плідної співпраці у взаєморозумінні й повазі — це значний здобуток… Нічого за всі ці роки не загублено, не втрачено, не спотворено, навпаки — збережено і значно примножено. Ніколи нічого прикрого Музей не знав від парафіян і священників Михайлівської громади, навпаки — цілковиту підтримку, молитву, добру пораду та допомогу.

Можливо, саме ця підтримка і допомога в розбудові Музею стала заважати новопризначеному керівництву Музею, яке нині оголосило музейній парафії справжню війну. На жодні умови та переговори в цій війні керівництво Музею не йде — парафію поетапно виганяють із рідної церкви, жорстоко й цинічно принижуючи та виштовхуючи з Музею. Однією з показових дій стала заміна замків і коду сигналізації в церкві на свято Вознесіння — без попередження священника. Панотці із парафіянами мали прийти на святкову вечірню службу й упертися в замкнені двері. Та в житті сталося іще гірше: о. Андрія Власенка ледь не взяли в наручники і не відправили у поліцейський відділок «для з’ясування»…

А ще раніше у парафії на невизначений термін (ніби на реставрацію) відібрали одну з головних реліквій — чудотворне Євангеліє, яке 2006 року оновилося (свідками були всі реставратори та музейні працівники). Проте сумнівно, щоб хтось з далеких від Церкви людей був зацікавлений у поверненні цієї парафіяльної святині.

Так само у парафії вилучили плащаниці, на одній з яких і сталося чудо з Євангелієм. Тридцять років ці плащаниці виконували своє головне призначення в церкві, і парафія їх благоговійно оберігала — аж раптом потрібно їх реквізувати. Чи це не блюзнірство?.. І все відвертіше звучать погрози, що ви тут ніхто, що церкви — це лише музейні експонати, і єдине, на що ви можете розраховувати, — це ваша (не «наша», а «ваша»!) Миколаївська церква. Проте прохід навіть до тієї церкви стає для громади теж вельми проблематичним: вороже ставлення починається вже на вході в Музей, для того, щоб когось пустити, мають питати особистий дозвіл головних недоброзичливців парафії. «Ви тут ніхто».

Зрозуміло, що нині вся українська інтелігенція зазнає зневаги та безправ’я, не має можливості добитися правди та зупинити владних кривдників. Але українці — люди, суспільство — не мають права мовчати!

Ми просимо всіх небайдужих і порядних громадян підтримати Михайлівську громаду! Просимо чесних журналістів не дати замовчати цю тему й не допустити, щоб її перевернули з ніг на голову. Ми маємо захистити унікальну історичну парафію, оскільки вона є символом вільної, відродженої України! Маємо захистити унікальний Музей-Україну від ділків, що, прикриваючись захистом музейних експонатів, перетворюють його на торговище, де можна гарно поїсти, погуляти й накупити сувенірів і де справжня історія та культура рідного краю, зібрана в унікальному пирогівському скансені, відступає навіть не на другий, а на десятий план. Захист цієї парафії і цього Музею — це захист справжніх цінностей України, її історії, культури, свободи, майбутнього — і ми маємо докласти всіх зусиль, щоб оборонити їх!

Олесь Шевченко

P.S. Після публікації ця стаття була знята зі сторінки Олеся Шевченка, а до редакції надійшов лист:

 “Шановна Редакціє!

В інтересах пришвидшення залагодження конфлікту та у зв’язку з початком доброзичливих перемовин щодо суті питання, просив би Вас видалити з Вашого сайту матеріал «Навіщо зупиняти серце Пирогівського музею».

Такий наш крок сприятиме атмосфері порозуміння та вирішенню проблем.

Дякую, Олесь Шевченко.”

 Виникає питання, хто давить на українського політичного діяча, учасника національно-визвольного руху. Народного депутата  України 12(1) скликання? Кого злякався патріот України?

Готуємо журналістське розслідування.

Це є факт ганебної цензури! Те, що Шевченка поставили на коліна, не є показником! Ще варто дослідити співпрацю з КГБ… Ганьба! Поширюємо на багатьох сайтах! Відповідайте! Зневажаю…
Віктор Тригуб, редактор сайту Нова Січ

MIXADVERT