Закарпатський музей народної архітектури та його директор Василь Коцан

  • admin
  • 16/03/2019
  • Коментарі Вимкнено до Закарпатський музей народної архітектури та його директор Василь Коцан

Розмова з Василем Коцаном – директором Закарпатського музею народної архітектури та побуту – одним з наймолодших керівників музейних закладів

Василь Васильович, як стають музейниками? Це – Ваша дитяча мрія?

Ні. Навчався я на історичному факультеті Ужгородського національного університету. І темами моїх університетських наукових зацікавлень було місцеве самоврядування в царській Росії – земства, земські управління. Пошук роботи привів мене сюди, до Ужгородського скансену, директором якого була на той час Габріела Василівна Андял. Музей став першим місцем роботи. Знайомство з фондовими колекціями переконало мене, що саме тут я зможу продовжити свою наукову роботу. Темою мого дисертаційного дослідження згодом став закарпатський традиційний одяг.

         Отже, до музею. Ви є директором так званого музею під відкритим небом. Є ще один термін – «скансен», на честь першого такого закладу, створеного Артуром Хазеліусом на шведському острові Скансен. Його ідея створення «живого» музею більш ніж на століття випередила час. Як Ви бачите діяльність подібного закладу, і наскільки вона стикується з нашими реаліями та музейним законодавством?

В сьогоднішніх умовах музеї не можуть зациклюватись на тому, що  є скарбницями, де зберігаються пам’ятки старовини. Вони повинні бути тими атрактивними закладами, які б приваблювали відвідувачів, науковців. Щодо атрактивності для відвідувачів, час диктує знаходження нових форм і методів роботи музею. Різноманітні квестові екскурсії, сімейні програми (вже півтора роки у нас введені сімейні квитки). Разом зі Спілкою народних майстрів нами було започатковано таку програму, як «Вихідний день з майстром». Кожні вихідні на території скансену працювало два-три майстри прикладних ремесел. Майстрові надавався майданчик для роботи та реалізації своїх виробів, а музей, відповідно, ставав більш привабливим для відвідувачів. Гості мали можливість особисто поспілкуватись з такими відомими митцями, як Олександр Дворак з Іршавщини, Ольга Гал з Виноградівщини, Оксана Метзгер з Мукачівщини. Це був вдалий досвід, і він буде повторений в майбутньому туристичному сезоні. Крім того, завдяки фінансовій підтримці Українського культурного фонду нами було реалізовано проект по гончарству. Була створена та успішно діє на території музею гончарна майстерня.

         І який результат – чи активізувалась взаємодія з людьми, зокрема, з молоддю?

Звичайно –  на постійній основі ми взаємодіємо зі школами Ужгорода, співпраця є зі студентами історичного філологічного та факультету туризму, музичного та мистецького коледжів. Зі співпраці з ними народився не один вдалий виставковий та  культурно-мистецький проект. Неабиякий успіх мали покази народних костюмів, з якими ми були в Коломиї, Будапешті, Сату-Маре (Румунія). Студенти приймали саму безпосередню участь в організації та проведенні цих заходів.

Ви сам ще відносно молода людина, тому Вам легко знаходити спільну мову з молоддю. Директором музею  стали відносно недавно?

В кінці 2016-го року.

А як відбулось призначення на посаду директора? Був конкурс?

Три нелегких етапи. Довелось поборотись, тож посада дісталась в напруженій боротьбі. Чесно і прозоро.

         Йдучи на посаду, очевидно, бачили, що Ви хочете змінити в роботі, в якому напрямку скерувати зусилля в першу чергу?

Першочерговим завданням було впорядкування експозиції. Багато об’єктів потребували швидкого втручання. Одним з найскладніших завдань виявилося перекриття гуцульської гражди. Гражда – одна з перлин ужгородського скансену.  Але проблема в тому, що перекрита вона в оригіналі колотою драницею довжиною метр двадцять. Зараз практично ніхто не береться за таку роботу. Дякувати Богу, під час етнографічної експедиції в рамках студентської практики в селі Чорна Тиса на Рахівщині знайшли подібну драницю, перевезли та перекрили гражду і іншу гуцульську хату з Ясіня. Були залучені грантові кошти фонду імені Ласло Телекі з Будапешту для перекриття  хати з с. Вишково Хустського району. З немалими труднощами зіткнулись при ремонті солом’яних стріх. Солома, що йде на перекриття хат, має бути зібрана вручну та пов’язана у спеціальні снопики – жупи. Цим рідкісним ремеслом ще володіють майстри окремих сіл на Великоберезнянщині. Пощастило нам також на Житомирщині зв’язатись з фермером, в якого вдалось закупити більше п’яти тисяч жуп, яких вистачило на півтора об’єкти.

         «Дякувати Богу», «пощастило» – я бачу за всім цим все-таки наполегливу роботу, завзяття та стратегічне бачення розвитку. А інші напрямки, менш матеріальні, та не менш важливі як Вам бачаться?

За останні п’ять років ми здійснили      досить значний крок в напрямку пожвавлення науково-дослідної роботи. Щорічно випускаються два випуски наукових збірників, в рамках грантових проектів випускаються каталоги фондових колекцій, перекидні календарі, що присвячені певній колекції.

На цей рік плануємо два збірника. Один з них буде повністю присвячений селу Зарічево Перечинського району – минулого року нам був переданий музей «Лемківська садиба» з цього села. Оскільки досвіду подібного перепідпорядкування ще ні в кого нема, ми виявились першопрохідцями. Довелось подолати масу юридичних, правових зачіпок та людської байдужості. Але, сподіваємось, наш досвід допоможе у вирішенні багатьох подібних ситуацій. «Лемківська садиба»  в нашому підпорядкуванні поки що на три роки.

В чому унікальність нашого музею, чим, на Ваш погляд, він відрізняється від інших подібних?

По-перше, дуже зручне розташування. Ми знаходимось в самому центрі міста. По-друге, компактність скансену. Територія його ідеально дозволяє провести академічну сорокап’ятихвилинну екскурсію. Третє – насиченість експозиції. Треба брати до уваги, що в радянські часи, коли створювався музей, необхідно було показувати класову нерівність, злиденне життя селян. Всупереч цим установкам та завдячуючи нашим науковцям, зокрема таким, як Михайло Тиводар та Павло Федака, була зібрана дуже багата та насичена колекція. Як наслідок, ми маємо компактний та насичений музей з багатими інтер’єрами.

Наболіле питання – яким чином оплачується робота персоналу? Яким чином вдається стимулювати працівників?

Це проблема не лише наша – вона відчувається у всіх закладах, що мають відношення до культури. Низькі зарплати перешкоджають ефективній роботі. Але ми намагаємось стимулювати працівників за рахунок додатково зароблених коштів, залучаємо до участі в грантових програмах. Внаслідок співпраці з навчальними закладами є приплив молодих кадрів. Але питання достойної оплати праці, звичайно, актуальне.

І – питання про зворотній зв’язок між музеєм і громадою. Чи є вплив музею на життя громади і що ви очікуєте у відповідь?

Ми втілюємо нові ідеї, йдучи назустріч відвідувачам та надаючи їм якісні послуги. Започаткували з громадським об’єднанням «Смак українських Карпат» таку акцію, як «Дегустація у музейній корчмі», що відбувається кожної третьої суботи місяця. В ході акції презентуються якісні екопродукти – селиські сири, м’ясні вироби Володимира Гашпара, дегустуються равлики та ін. Активно впроваджуються програми для дітей, такі, як «Етнографія в школі»  з практичними заняттями та майстер-класами.

Як складаються стосунки з обласною адміністрацією, якій Ви підпорядковуєтесь?

Практично завжди йдуть назустріч в плані виділення коштів та вирішення інших питань.

Коли голова області Геннадій Москаль востаннє завітав до ваших затишних садиб?

В січні, на фестивалі Коляди в старому селі. Раді були  б його бачити частіше.

Я  приємно вражений професіоналізмом молодого директора, станом експозицій та масштабністю планів, що їх вистачило б для столичного закладу, тож хочу побажати амбітній команді Ужгородського скансену успіхів  та наукових здобутків. А нам, ужгородцям, частіше відвідувати наш улюблений музей під мурами ужгородського замку.

Вадим Логвінов