ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ. ЦІНА ПИТАННЯ.

Все має свою ціну. І досить часто ми стаємо перед вибором готовності цю ціну платити. Іноді – грошима, іноді – самозреченням, іноді – репутацією.

Ситуація навколо Дніпропетровського історичного музею яскраво показала різних людей і ціну, яку рано чи пізно їм прийдеться заплатити.

Голова облради дозволив створити конкурсні комісії, які вкрай непрофесійно перевірили подані документи кандидатів, провели псевдоконкурси і (у випадку з історичним музеєм) оголосили переможцем людину, яка за низкою умов не має права бути директором музею. Незважаючи на численні підтверджені документами заяви ЗМІ, підписав розпорядження про призначення на посаду. Незважаючи на створення позитивного іміджу обласної влади, заплатив своєю репутацією і у черговий раз поставив під сумнів рештки репутації своєї політичної сили. Вибори попереду, пам’ять у людей гарна.

Залишимо поза увагою можливості корупційної складової і особисті чи колегіальні стосунки з родиною «переможниці конкурсу», але поставимо питання: а чи варто було це робити?

Юлія Пісчанська. СПІВВЛАСНИЦЯ готельно-ресторанного комплексу «Гуляй-Поле». Щось робила у волонтерському русі. Брала якусь участь у створенні експозиції, присвяченій війні на Сході. Щось десь вивчала. Десь ходила і щось бачила. Працює в підприємстві в окупованому Криму, яке не пройшло перерегістрацію згідно закону на материковій Україні. Документи проблемні. Програма абстрактна, бачення проблем тільки з’являється, механізмів вирішення цих проблем не має. Власної «собачої будки» теж не має.

Залишимо поза увагою можливості корупційної складової і особисті чи колегіальні стосунки з керівництвом обласної влади, але поставимо питання: а чи варто було ставити під загрозу репутацію чоловіка і родини? Тим більше, що з’ясовуються цікаві подробиці бізнесових моментів з країною-агресором?

Група підтримки.

Хлопчина із пристойним потенціалом і великими амбіціями. Без питань. І без власної «собачої будки». Отримав «заслуженого» – сиди і не висовуйся, щоб не задавали незручних запитань.

Частина волонтерської спільноти. Чудово. Респект. Повага. За волонтерство. За участь у створенні експозиції про війну з Мордором. Навіть не будемо піднімати тему розмірів участі обласного бюджету у цьому процесі і відрахувань з того ж бюджету за речі, оплачені тим же бюджетом. Але, брудні методи оббріхування, нетерпимість до зауважень, надмірна корона, заяви про відсутність права голосу у тих, хто не був на майдані й на фронті…

Складається враження, що ми зіткнулися з черговими Лушпайченками, які намагаються виставити рахунки. І що деякі очільники обласної влади готові по цим рахункам платити. Тільки чи готова ця частина волонтерської спільноти поставити під сумнів репутацію фондів і груп, з якими чи від яких вони працюють заради особистих інтересів?

Частина наукової спільноти. Хтось – ідеаліст, хтось – пристосуванець. Час покаже. Але 1917–1918 роки показали місце і ідеалістів, і пристосуванців. Проблема ж у тому, що історики мають розуміти – чим завершуються революції для істориків. Чи готові вони платити цю ціну? Чи готові вони і далі ризикувати своєю науковою і особистою репутацією?

І постає головне питання. А чи варто заради власних амбіції чи якихось інших інтересів вбивати один з найкращих (незважаючи ні на що) музеїв України? Чи – революція передусим, хто був ніким – той стане всим? Чи – гроші не пахнуть?

Схоже, що для вище позначених – Todo modo.

Віктор Векленко

MIXADVERT