Місія України ― знищити московську імперію

  • admin
  • 09/11/2018
  • Коментарі Вимкнено до Місія України ― знищити московську імперію

Сьогодні, лише лінивий не говорить про існування ворожих та недружніх відносини між Росією та Україною, але мало хто задумується, яка ж природа конфлікту між Україною та Росією. Якщо ми уважно проаналізуємо історію і нинішній етап українсько-російських відносин, то ми можемо прийти до висновку, що Росія, російська владна еліта, російська еліта в широкому сенсі, російське суспільство вважають України своїм екзистенційним ворогом, не просто ворогом, а екзистенційним ворогом, і це повинні усвідомити всі – керівництво нашої держави, провідна українська верства і наше суспільство.

Остаточна мета української політики Росії ― ліквідація незалежної державності України, тотальне знищення української нації та України як суб’єкта міжнародного права та як геополітичної реальності. Це факт, не моя вигадка. Вибудовуючи нашу політику з Росією, ми повинні виходити з цього реального факту. Якщо ми цього не робитимемо, заходи, спрямовані на захист нашої національної безпеки і наших життєво важливих національних інтересів, ніколи не будуть адекватними.

Реалізувати свою мету щодо України Росія прагне шляхом війни, і ця війна розпочалася не 20 лютого 2014 року, вона розпочалась більше 300 років, тому триває зараз, і триватиме доти, доки перемогу у цій війні не одержать одна із сторін. Я сподіваюсь, що перемогу здобуде Україна.

Історична місія України полягає в остаточному знищенні російської імперії шляхом попередження її відновленню. У свій час, українська еліта (кін. 17 ст. – поч. 18 ст.) зробила дуже багато для становлення російської імперії та російської імперської державності і тепер історична місія України – її зруйнувати і зруйнувати остаточно.

Війна, яку зараз веде Росія проти України і яку часто також називають гібридною війною, насправді має 2 складники: 1) збройна агресія; 2) гуманітарна агресія. Збройна агресія завжди має на меті фізичне підкорення або знищення сторони, проти якої вона здійснюється; мета гуманітарної агресії – знищення національної ідентичності народу шляхом м’якої сили.

Країна може зазнати поразки внаслідок збройної агресії, але вона неодмінно звільниться і відновиться, якщо буде збережено її ідентичність. Однак, країна ніколи не відновиться і ніколи не стане знову незалежною державою, якщо її народ втратить ідентичність внаслідок гуманітарної агресії.

Гуманітарна агресія має 4 складники: 1) мовно-культурна війна, яку Росія веде весь час проти України; 2) інформаційно-пропагандистська війна; 3) війна проти Української історичної пам’яті; 4) конфесійна війна. Оце чотири виміри гуманітарної агресії. Якщо гуманітарна агресія проти якоїсь держави закінчується успішно, то держава просто зникає.

Висновок: У протиборстві з Росією Україна може вистояти лише як Українська Україна, яка покладається насамперед на власні сили, але одночасно спирається на своїх союзників та партнерів. Тому, надзвичайно важливе завдання – не тільки зміцнювати обороноздатність країни, а й провадити притомну, адекватну гуманітарну політику, яка має стати знаряддям боротьби проти знищення нашої ідентичності.

Ми повинні зрозуміти, що збройна агресія Росії відбувається не на сході України. Інформпростір рясніє виступами політиків, журналістів, експертів, що у нас іде війна на Сході України. Та немає війни на сході України, є війна проти всієї України і війна на знищення України!

Сьогодні, Україна знаходиться в тяжкій ситуації. Я сподіваюсь, ми вийдемо з цієї ситуації, але за умови, якщо ми будемо тверезо оцінювати її. На мій погляд, сьогодні першочергове завдання (тактичний пріоритет) полягає в не в тому, щоб негайно звільнити окуповані території, а у тому, щоб не зазнати ще більших територіальних втрат та принизливої воєнної поразки.

Сподівання на перемогу у війні з Росією, повернення окупованих територій – це стратегічний пріоритет, який може бути досягнутий лише шляхом постійного якісного підвищення обороноздатності країни, граничного використання ресурсів держави і мобілізації всього суспільства для боротьби з агресором, зміцненням єдності держави і суспільства.

Необхідні рішучі дії влади, спрямовані на безжальне знищення ворожої агентури, яка вільно почуває себе в цій країні, придушення п’ятої колони і припинення шкідливої діяльності корисних ідіотів, яких, на жаль, ще дуже багато в цій країні, і які не усвідомлюють, що діють на користь ворога.

На успіх у боротьбі з агресором можна розраховувати лише у тому випадку, коли посадовці всіх рівнів позбудуться комплексу малоросійської меншовартості, а керівництво держави спиратиметься на українську більшість, а не на олігархічну меншість, і вестиме рішучу боротьбу з корупцією, особливо в збройних силах, бо корупція, пов’язана насамперед з діяльністю олігархічних кланів, морально розкладає суспільство і підриває оборонні зусилля держави.

Звичайно, якщо ми говоримо про єдність держави, то її ефективність, то необхідно, щоб керівництво держави здійснювало активну, послідовну, цілеспрямовану гуманітарну політику, на вістрі якої сьогодні ― ухвалення Верховною Радою України закону про українську мову як державну і забезпечення ефективної імплементації цього закону.

Чим були викликані втрати, яких зазнала Україна, які території були втрачені внаслідок агресії? Були втрачені території, де відбулась систематична та повна зачистка всього українського, за потурання, до речі, тодішньої влади.

Якби в країні існувала нормальна гуманітарна політика та сформувалась міцна українська ідентичність, то того, що відбулось у 2014 році ніколи б не трапилось – і взагалі не трапилось би цієї війни. Але за умови, що обороноздатність країни була би на належному рівні. На жаль, усі президента та всі уряди України переважно руйнували збройні сили України, а не розбудовували їх на основі стандартів НАТО та відповідно до сучасних умов.

Боротьба з агресором має супроводжуватись системним, активним і постійним використанням правових і дипломатичних механізмів та засобів захисту наших інтересів. На жаль, Міністерство закордонних справ не використовує належним чином механізми міжнародного права для захисту наших національних інтересів або використовує їх для того, щоб робити собі піар, або рекламу.

Ну візьмемо, наприклад, заяви про те, що ми підемо в міжнародні суди і там доб’ємося успіху…

Будь-яке порушення міжнародного права може бути предметом розгляду в суді лише тоді, коли обидві сторони в конфлікті дають згоду звернутись до міжнародного суду. Позов, що Україна подала до Міжнародного суду ООН – це позитив і в принципі правильний крок, ― але неправильним і неприпустимим є введення суспільства в оману, заявами і натяками що таким чином ми досягнемо відповідальності Росії за агресію.

Сьогодні в міжнародних судах вирішується лише питання відповідальності Росії за порушення окремих Конвенцій. Рішень міжнародних суддів про відповідальність Росії за агресію не буде, й бути не може, оскільки вона відкинула пропозицію України про використання Міжнародного суду ООН для вирішення конфлікту, породженого російською збройною агресією.

Що ж може зробити Україна, використовуючи свої внутрішні механізми та механізми міжнародного права? Сьогодні для відшкодування шкоди, якої зазнали громадяни України внаслідок російської агресії, може бути використаний Європейський суд з прав людини. Для реалізації відповідальності Росії перед Україною як державною ми повинні виконати «домашнє завдання». Що я маю на увазі? Україна, якщо ми себе поважаємо, повинна підготувати консолідовану претензію до Росії, як держави агресора. Це складне завдання, оскільки необхідно зібрати всі докази, які свідчать про те, що Росія (незважаючи на те, що вона заперечує свій факт участі у агресії) дійсно здійснює агресію, її війська починали агресію і вони досі знаходиться на території України; підрахувати усю шкоду, яка була спричинена триваючою агресією на території України, всі збитки, які зазнає держава, ліквідовуючи цю шкоду, зафіксувати всі воєнні злочини щодо України. І, формально, пред’явити цю претензію Росії як державі-агресору. Питання, як і коли претензія буде реалізована, це вже інше питання, але нині ми повинні точно знати, яких втрат ми зазнали конкретно і скільки Росія нам винна. Ми не знаємо, що трапиться через рік, два або десять.

Сьогодні, наші друзі поляки ставлять питання про відповідальність Німеччини за знищення Варшави. Скільки років минуло з кінця Другої світової війни? Відповідь риторична.

Завершуючи, я хочу сказати про те, що я давно говорю: Україна повинна працювати над запровадженням системних і дуже жорстких санкцій проти держави агресора. Тільки тоді Україна матиме право вимагати, щоб санкції застосовували і ужорсточували Європейський Союз, США та інші члени міжнародного співтовариства.

У нас існує, на жаль, недолугий закон про санкції, який ухвалили у серпні 2014 року, закон про санкції. Його ліпили поспіхом, не фахівці, він юридично дефектний. Треба ухвалити нову редакцію цього закону і виробити системну державну політику санкцій проти Російської Федерації.

А надзавданням української дипломатії має стати створення антипутінської коаліції, щось на зразок антигітлерівської коаліції, щоб реалізувати відповідальність Росії за злочини, які вона вже вчинила і чинить наразі проти окремих країн і міжнародної спільноти.

І це буде попереджувальний захід та превентивний інструмент для недопущення світової пожежі, яку Путін обіцяє розпалити”.

Автор – Володимир Андрійович Василенко – український правознавець-міжнародник, заслужений юрист України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор. З 2006 по 2010 – представник України в Раді ООН із прав людини. У 2018 році обраний аудитором НАБУ за квотою Верховної Ради.