Подзвонив мій син…

  • admin
  • 19/07/2018
  • Коментарі Вимкнено до Подзвонив мій син…

Подзвонив мій син, і таким стомленим, аж глухим голосом, запитав мене, чого не працює мій фотоапарат, чи функціонує зарядне до батарейок, який чай я хочу, яку каву …
Мій син збирає мені передачу, через когось там передасть гостинець і грошей…
Мені сьогодні так тепло і щемно, так радісно і тужно… Що нам, людям, треба в житті?
А щоб наші рідні нас любили та поважали, пам‘ятали про нас та радували своїми дзвінками та відвідинами…
А ще нам треба, щоб ми були здорові, а коли захворіємо, то щоб мали можливості вилікуватись…
Щоб нам вистачало на життя, на нормальне, повноцінне життя. Щоб ми мали крівлю над головою, щоб могли читати наші рідні нам книги, слухати наші такі неповторні пісні. Щоб ні ми, ні наші діти не шукали куска хліба світами, а заробляли його тут, у нас, в нашій рідній Україні.
Щоби не розривали наші родовища та надра дорвавшись до влади загребущі та ненаситні людиська…
І щоб був мир. Щоб був мир. Мир.
І що таке особливе ми хочемо?
І чи ми не заробляємо на таку малість?
І чи ми не приносимо Державі користі, щоб мати таку малість?
Таж таки заслужили! Таж таки робимо для Держави і на Державу.
А чи на Державу, а чи не на когось конкретного?
Адже тоді чому наші жінки їдуть мити пелюшки старим людям в світи, щоб заробити дітям на навчання?
Чому наші чоловіки їдуть будувати будинки в світи, не маючи власної оселі дома?
Чому наші Воїни, що демобілізувались їдуть на Росію заробляти на життя сім‘ї?
Чому наші діти їдуть розвивати чужі країни, щоб потім наша Україна купувала ті винаходи та досягнення у других країн за наші, кревно зароблені нами гроші?
А ще наскочили думки, які підірвали мене і понесли по хаті, по дворі: а хто подзвонить тим батькам, чиї діти віддали життя за нашу Україну?
Скільки часу чекатимуть вони і здригатимуться від телефонного дзвінка, знаючи, що Той, кого вони найбільше хочуть чути, не подзвонить більше. Ніколи не подзвонить.
Скільки років діти виглядатимуть своїх татусів, скільки ночей кликатимуть їх до себе, а вони не прийдуть і не відгукнуться.
І як жити, знаючи що зовсім недалеко, всього в Могилеві Подільськім живе тато, який чекає рік по смерті свого одинака, червонодипломника, красеня свого найкращого, щоб поставити йому пам‘ятник і все. Більше не думати про своє життя, і так постаратись, щоб Бог пошвидше забрав його до сина…
Я думаю. Я думаю, як розмовляють зі своїми батьками ті, хто зараз наживається на смертях українських синів. Що вони їх питають? Які слова їм кажуть?
Що кажуть своїм батькам сини, які купаються в заморських морях і тратять за день більше, ніж коштує тепловізор, а в той час інші Сини віддають життя за країну, яка отим купающимся дає все, що може тільки уявити людський розум. І що скажуть вони своїм синам, коли ті в школі проходитимуть історію війни під назвою АТО?

Та мабуть їх діти не питатимуть про такі трагічні і криваві часи українські, бо хіба манкурти та захребетники можуть виростити патріотів?
Ось які думки напосіли на мене, всього тільки після дзвінка мого Сина…

Катерина Марійчук