Національний історичний музей в зоні уваги!

Як невмілий менеджмент призводить до катастрофічних

наслідків

Думаю, не слід переповідати цикли знайомої всім казки О. Пушкіна, яка чомусь називається  «Казкою про рибалку та рибку», хоча насправді це – притча, переказана з менш відомої казки братів Грімм, зовсім про інше. Відомо, що за стрімким ростом кар’єри, яка не підкріплена належними заслугами, навичками та почуттям міри, настає здебільшого крах, яскраво описаний у відомій казці за допомогою розбитого корита

Очевидно, в карколомному просуванні нинішньої директорки Національного історичного музею України невмолимо настає етап «розбитих ночов». Так співпало, що символічне співпало з реальним – стара будова славного закладу тріщить по швах. Якщо ж олійними фарбами зобразити картину бурхливої діяльності пані Сосновської, то це буде набір сумбурних мазків з випадково підібраних фарб, що зовсім не до цього полотна. Батальні сцени битви з колективом, пасторалі створення маленької – своєї – кишенькової профспілочки, пейзажі неправдивих звітів, примітивізм та сюрреалізм недоречних виставок – признання повинно було настати ще при житті авторки…

І ось – Нарешті! Догана знайшла свого героя – вірніше, героїню. Восени в Історичний музей прилетіла давно очікувана «ластівка», на білій грудці якої було написано «Догана».17 жовтня 2017 Міністр культури України нарешті виніс генеральній директорці Т. Сосновській догану «за неналежне виконання своїх службових обов’язків». Дане дисциплінарне стягнення можна віднести до одного з найбільш заслужених. Стільки тяжкої «праці» доклала пані Тетяна, щоб його отримати, що на часі вставити його в золочену рамку та повісити при вході до установи. Довготривалий експеримент по анігіляції музею, поставлений ще за часів сумнозвісного В’ячеслава Кириленка, доходить до закономірного кінця.

Коли очільницею трикімнатної квартири-музею П.Тичини, де вона  просиділа 20 років, поставили керувати чи не найпотужнішим музеєм України, виплило багато нового. Те, що новопризначена керівниця нездатна керувати подібною установою, зрозуміло стало чи не відразу. Зрозуміло, звичайно, всім, крім самої Сосновської та тих, хто її туди притягнув (окремий привіт п.п. Кириленку та Бондаренку!).  Але, як з’ясувалось, сама установа та її колектив виявились абсолютно беззахисними перед непомірними амбіціями та хамством новопризначеної керівнички. Неготовим протистояти нищенню музею виявилось і міністерство. Проявилась неефективність структури управління культурними закладами, що дозволяють подібним горе-керівникам  поводитись, як лисиці в курнику.

Вочевидь, перед тим, як всадовити Сосновську в крісло гендиректора, що вона однозначно сприйняла, як сходження не трон, їй слід було б вручити приблизно таку інструкцію: Музе́ї — культурно-освітні та науково-дослідні заклади, які призначено для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини. Тому що використовувала пані Тетяна зовсім для інших цілей. Після іі зняття з посади для міністерства та для контролюючих органів спливе багато цікавих подробиць. Напевно, перед тим, як реєструвати власноруч створену керівницею професійну музейну спілку, керівницю також слід було ознайомити приблизно з таким текстом: «Професі́йна спі́лка — добровільна неприбуткова громадська організація, галузева спілка, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності». Як не дивно, Сосновська примудрилась і її використати не за призначенням. Це просто жах якийсь!

Творче використання профспілкової організації як слухняної амбівалентної сили чимось нагадує сумнозвісних «тітушок». Коли директорка слізно вимолила у міністерства нещасну давно заслужену догану, хоча по-справжньому заслужила вона їх вже не один десяток, слухняна групка людей, яка помилково називає себе «профспілковими зборами», підігрує неперевершеній примі Сосновській у її театрі абсурду.  Вона сама очолює профспілкові збори і дає конкретні вказівки як її рятувати. При цьому голова профспілки висказав мудрий вислів, який згодом стане сакраментальним «Адміністрація має право мати свою профспілку». Тож виникає питання – нащо адміністрація понаприймалатуди сторонніх осіб? Чи слово «мати» тут вжито в іншому значенні?

По-перше, керівниця говорить про те, що цю догану не вона отримала, а всі члени профспілки. По-друге, кожний повинен написати листа зі зверненням до Міністра культури і розповісти, що особисто керманич зробив прекрасного і світлого для нього. Написати загальний лист – звернення, текст якого вона вже підготувала. На що голова цієї ручної профспілки, створеної саме для неї, закликав «Навіщо йти до Міністра, зразу йдемо до Порошенка» і всі підхопили цей страсний порив. До речі, підписи під зверненням ходили таємно збирали і викликали по одному до канцелярії, щоб особисто «володарка морська» бачила, хто підписує.

З тексту  звернення до Міністра культури: «Незаконні перевірки, зумисне відволікання керівника від основної роботи, необґрунтовані, надумані приводи для дисциплінарних покарань свідчать про бажання позбутися людини з лідерськими рисами та високими професійними якостями – це ж треба себе так любити! Цитата зі звернення: «Успіхи провідного музею України під керівництвом Т.Сосновської  помічені не лише колегами-музейниками, а й світовою музейною спільнотою». –  Жодного міжнародного проекту, жодного! То це,очевидно, й повинна була помітити «світова музейна спільнота»? Фото на сторінці музейного фейсбуку  з представниками  Індонезіїї, або  кава з представником французького консульства – це вже міжнародне визнання? Не хочу ображати жителів села Лохвиця Полтавської області, але на такому рівні може займатись «міжнародним визнанням» завклубом вищеназваного населеного пункту, але аж ніяк не керівниця провідного музею України!

Наближені «до тіла» «всемогутньої володарки» Історичного музею подейкують, що деколи вона, закрившись у затишному кабінеті, напившись кави з пиріжками, задрімає, а потім раптово прокинеться з криком «Корито! Коритечко! Ночви!». Що ж, закони жанру невмолимо наближають етап «розбитого корита». Чим скоріше він настане, тим менше шансів, що столітня будівля музею сама не розтріскається, як ночви.Будівлятріщить по швах  після реконструкції території прилеглої до музею, після зрізання дерев на схилах біля музею з’являються нові тріщини як на фасаді так і всередині приміщення. Музей поволі сповзає вниз з гори.

Хочеться побажати Міністерству культури більшої рішучості у захисті закладів від очільників – самодурів. Гарний приклад вже є – перший пішов (я маю на увазі генерального директора Національного музею архітектури та побуту України легендарного попа-директора Юрія Бойка). Стежка протоптана. Що ж, Тетяна Вікторівна, як кажуть старі люди, «З Богом, Парасю, поки люди трапляються». Коли Ви підете, Історичний довго Вас не забуде, навіть якби захотів цього. Дякуємо за науку.

І. Корсун.