Богдан Теодор Нестор Лепкий

Богдан Теодор Нестор Лепкий – одна з вершинних постатей в історії українського красного письменства і культури, розвою національного духу, гордість народу. Це – видатний поет, прозаїк, критик, видавець, перекладач, історик літератури, літературознавець, громадсько-культурний діяч, художник, публіцист. Народився Богдан Лепкий 4 листопада 1872 р. на хуторі Кривенький (нині не існує), неподалік від с. Крегулець (нині – с. Крогулець Гусятинського району), за іншими даними – в с. Кривеньке (нині – Чортківського району) на Тернопільщині. Брат Левка і Миколи Лепких. Дитинство Богдана минуло в с. Крегулець. Із 1879 р. родина жила у с. Поручин, із 1891 р. – в с. Жуків (нині обидва села Бережанського району); Богдан із 1878 р. протягом восьми років мешкав у Бережанах у свого діда Михайла Глібовицького – священника, віце-маршалка Бережанського повіту. Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. вчився (відразу з другого класу) в “нормальній школі” з польською мовою навчання у Бережанах. Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання. Співав у гімназійному українському хорі під керівництвом Дениса Січинського, у хорі “Боян” (м. Бережани).

Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів. Мав змогу познайомитися з акторами мандрівного театру “Української Бесіди” Владиславом Плошевським, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марією Романовичівною та багатьма іншими діячами, які кілька разів гастролювали в місті, бували в домі Лепких.Після закінчення гімназії у 1891 вступив до Віденської Академії мистецтв, щоб здобути малярську освіту, але згодом, через три місяці переводиться на філософський факультет.Туга за Батьківщиною спонукала Лепкого перейти до Львівського університету, де він поринув в українську культурну стихію. 1892 – 1895 рр. навчався у Львівському університеті, по закінченні якого працював вчителем-суплентом в Бережанській гімназії (1895-1899), де крім педагогічної праці, промадської він займався творчо-публіцистиною працею.
А стисліше вже в другому класі навчанняБогаданн писав вірші, оповідання, створив поему про русалок (не збереглася). Студентом Львівського університету видрукував 1895 р. в газеті “Діло” своє перше оповідання “Шумка”, потім чотири поезії в прозі “На палеті”, оповідання “В лісі” та “Дивак”. Того ж року опублікував поезії “В світ за очі”, “Ідилія” та “Сонет”.

Під час праці в Бережанській гімназії видрукував оповідання “Дідусь”, “Нездала п’ятка”, “Над ставом”, “Настя”, “Скапи”, “Гусій”. 1897 р. написав повість “Зламані крила”. Співзасновник (1906) гуртка “Молода муза” (м. Львів). Твори друкувалися у багатьох періодичних виданнях краю (“Діло”, “Зоря”, “Руслан”, “Буковина”, “Літературно-науковий Вістник”, “Світ”, “Жіноча Доля”, “Письмо з Просвіти”, “Дажбог”, “Назустріч”, “Ілюстровані Вісті”, “Світ Дитини”, “Народний Декламатор”, “Літопис Червоної Калини” та ін., а також були публіковані в українських еміграційних часописах (“Вістник Союзу Визволення України” (Відень), “Просвітній листок” (Зальцведель), “Нове Слово”, “Літопис” (Берлін) та ін.), з 1896 р. – в часописах української діаспори у США (“Базар”, “Свобода” (Нью-Йорк), “Америка”, “Шлях” (Філадельфія), “Українське Життя”, “Нова Зоря” (Чикаго), “Українське Народне Слово” (Піттсбург) та ін.), у польських, чеських та німецьких журналах. Автор збірок поезій “Стрічки” (Львів, 1901), “Листки падуть” (Львів, 1902), “Осінь” (1902), “Книжка горя” (1903), “На чужині” (1904), “З глибин душі” (1905), “Над рікою” (Львів, 1905), “Поезіє, розрадо одинока” (Львів, 1908; перевидана у Тернополі 1996 з передмовою Р. Гром’яка та післямовою Б. Кусеня), “Для ідеї” (Львів, 1911) та інші. Вже з ранніх років свого життя Б. Лепкий засвідчив, що в нашу літературу приходить незвичайно високий талант. 1897 р. з дозволу Папи Римського Богдан одружився з донькою свого дядька по батькові – Олександрою, яку приманювала своєю жіночою вродою. Крім творчої праці Богдан, ще в Бережанах інтенсивно займався громадською працею: започатковував він активну прцю “Просвіти”, бібліотеки і діяв у позичковій касі, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був членом хору “Боян” та актором і співорганізатором драматичного гуртка.
Зіграв він прекрасно роль Петра у “Наталці Полтавці”, (1898). 1899 р. після відкриття в Ягеллонському університеті (м. Краків) лекторату української мови та літератури був він запрошений на викладача. Одночасно працював професором у третій гімназії ім. Яна Собєського і в гімназії св. Яцка у Кракові; доцент “виділових курсів” для вдосконалення кваліфікації вчителів. Співпрацював з літературним об’єднанням “Молода Польща”, заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром та ін. Один із засновників (1901) і активний учасник “Слов’янського Клубу”, що видавав часопис “Swiat slowjanski” (Краків, 1905 – 1914); у ньому Б. Лепкий упорядковував постійні рубрики “Руська хроніка” і “Огляд руської преси”; в 1907 р. припинив співпрацю з виданням через політичні незгоди з редакцією.

Того ж року виступив з ініціативою збирання коштів на народні школи; написав з цією метою відозву-заклик, попираючи розвиток ,,Рідні школи’’. У Кракові Б. Лепкий створив своєрідний український центр у польському літературному середовищі. В 1912 р. Б. Лепкий вступив до партії «Християнсько-Суспільний Союз» у Львові.Перша світова війна застала сім’ю Лепких у Кракові. Восени 1915 р. Б. Лепкий був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у діючу армію, а виїхав у Німеччину для освітньо-культурної роботи. Тут з листопада 1915 р. мешкав у м. Раштат біля Бадена, працював на просвітницькій роботі в таборах для військовополонених солдатів царської армії, спочатку в Фрайштаті, а потім у Раштаті біля Бадена (викладав історію літератури).З 1916 р. займався  просвітницькою працею у таборі Вецляру, де Лепкий також провадив малярську школу.

Влітку 1917р. відвідав Львів, Бережани, могилу батька о. С. Лепкого в селі Жуків, побачився з рідним братом, січовим стрільцем Левом Лепким. У 1919 р. працював в Українській Військово-Санітарній Місії, яка готувала військовополонених до від’їзду додому.Після ліквідації таборів Б. Лепкий навесні 1920 р. переїхав до Шпандау біля Берліна, у січні 1921 р. – до Берліна. Тут очолював (до 1925) Український Допомоговий Комітет, Комітет Опіки над Утікачами, співпрацював з Товариством Охорони Могил, належав до співорганізаторів українських видавництв: Якова Оренштайна “Українська Накладня” (із Зеноном Кузелею і Василем Сімовичем) та гетьманського руху “Українське Слово”, яке (1921-1923) очолював, як редактор.
Одночасно працював в управі Українського Червоного Хреста, був головою “Української Громади”. Викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР у Берліні. Був співорганізатором Товариства Вищої Освіти і керував ним; приймав іспити у випускників середніх шкіл; виступав з рефератами на святкових академіях. В 20-х рр. зустрічався з колишніми гетьманом України П. Скоропадським, президентом ЗУНР Є. Петрушевичем, а також полковником Є. Коновальцем, професорами І. Мірчуком, З. Кузелею та іншими видатними українськими діячами політики, науки й культури. 1925 р. повернувся до Кракова, продовжував викладати в Ягеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури. З того ж року – голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові. Почесний член товариства “Просвіта” (з 25 грудня 1925 р.). Надзвичайний член Українського Наукового Інституту в Берліні (з 1926). Належав до керівництва Українського Наукового Інституту у Варшаві з часу його заснування у 1930 р. Член Історично-Філологічного Товариства у Празі та проф. Ягелонського університету та всіх посад не петречислити.

Друга світова війна застала  проф. Б. Лепкий  у Черче, де  він  відпочивав з родиною. Повернувся він до Кракова і тут залишився без праці і в цей час зайнявся вповністю  творчою працею. Написав книжку мемуарів «Бережани» – третю частину «Казки мойого життя», яку він не закінчив, повість «Крутіж», завершив працю; “З-над моря”  “Тим, що полягли”, “Доля”, видав збірку “Вибір віршів”, “Сльота”, “Під ялинку” та цілий ряд інших творів. При тому він неустанно перекладав з української на німецьку, дописував до українських журналів, «Краківських вістей», був дорадником Допомоговому Комітету. Можна сказати, що  Богдан Лепкий був унікальною постаттю в нашій історії, а передовсім талановитою, всебічно обдарованою людиною. Він любив світ, людей і безмежно любив Україну. Світ був для нього одніє’ю великою казкою, тому твори Богдана Лепкого – це зачарування рідною землею та її талановитими людьми.За кількістю написаного Б. Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом його творча спадщина становить понад 80 власних книг, у тому числі цикл романів «Мазепа», повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів.Поем та статей.
Його літературознавчі розвідки, статті мистецькі спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках; він – упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів письменника становить до тисячі позицій.Багато віршів Лепкого покладено на музику:«В очах твоїх я небо бачу…» (Сучасний рок-гурт «Океан Ельзи». Ці слова були написані ще на початку XX століття, але той позитивний настрій, який створює вірш, що належить до класики української літератури, хвилює і буде хвилювати вовіки слухачів. «Чуєш, брате мій…» написав брат поета Лев Лепкий.

Цю пісню-реквієм виконували провідні українські співаки, залишається вона популярною і в наш час. У пісні звучить мотив безнадії, коли летять у вирій журавлі, мерехтить в очах їхній нескінченнії шлях і тане в мряці слід за зажуреними птахами.  Це своєрідний гімн прощання,   який співають укаїнці головно в діаспорі на похоронах. Поет задумується над релігійною традицією у вірші ,,На святий вечір”, уболіває над розстріляними під Базаром у вірші ,,До -359”, де зболем пише: ,,Спіть, хлопці, спіть!Спіть, хлопці спіть! Про долю – волю тихо сніть. Про долю – волю вітчизни,- Чи ж можуть бути кращі сни?” Лепкий так зріднений з рідним краєм, що у своїм вірші пише:,,Розкішний степ… Убогі села… Це ти мій краю чаріовний? Мій рідний край такий веселий. Мій рідний край такий сумний!” Цей вірш перекликається з віршем ,,Рідний край” Григорієм Чупринкою (1879-1921)– поетом і українським революціонером.Почуття патріотизму й любові до рідної землі в пісні Михайла Гайворонського на слова Богдана Лепкого «Отсе тая червона калина». (Червона калина – символ України. У пісні «Отсе тая червона калина» звучить мотив туги, але, хоч і настала для України чорна година, завжди знайдеться те, що укріпить серце справжнього патріота: калина та слава, які не пропадуть ніколи й нагадають патріотам про їхній святий обов’язок.)Вірш «Воскресне, встане Україна!» — заповіт поета-патріота нащадкам. У вірші «Воскресне, встане Україна!», який ще чекає нагоди, щоб на повні груди її заспівав весь народ  в радості. Лепкий у вірші ,,Заклик” звертається до народу ,,Не хиляйте вниз прапора, Лиш держіть його високо…”, Богдан Лепкий заповідає нащадкам не втрачати надії й віри, не перетворюватися на маловірів і бур’ян, який будь-хто може скосити й почуватися паном над нашою землею і народом. Про велич творчості Лепкого засвідчує факт, що до його творів написали музику до солоспівів, хорових композицій Л. Лепкий, В. Барвінський, М. Гайворонський, В. Балтарович, О. Бобикевич, Н. Нижанківський, Д. Січинський, Б. Кудрик, Я. Ярославенко, Ф. Колесса, С. Людкевич, А. Рудницький, І. Соневицький, Я. Мазурак та ін.
Крім того Б. Лепкий відомий також художник, він вивчив малярство у Юліана Панькевича,  знаного українського художника. Під його керівництвом Лепкий намалював портрет діда – о. М. Глібовицького, бабусі, батька – о. Сильвестра Лепкого, публіциста і письменника (літературний псевдонім – Марко Мурава), матері – Домни (з дому – Глібовицької), низку портретів українських поетів, зокрема Т. Шевченка, портрети своїх учителів – Матеуша Куровського, Михайла Соневицького; окремі з цих робіт висіли в гімназійних класах. Малював різні  картини та ікони. У Жовчівській церкві св. Михайла збереглося десять образів роботи Б. Лепкого: два намісних образи – Краснопущанська Богоматір і Христос-Учитель; чотири круглих образи євангелістів на царських воротах і стільки ж круглих образів на кивоті.

Перше січня 1935 р. президент Речі Посполитої (Польща) надав Б. Лепкому титул надзвичайного професора університету; у 1938 р. його обрали сенатором польського сейму; в сенаті протягом цього й наступного років представляв українців Галичини. З 1938 р. за ухвалою уряду УНР в екзилі – вув визнаний академіком відновленої у Варшаві Київської Могилянсько-Мазепинської Академії. Неможна поминути і того факту, що Лепкий був (заступником голови) краківської “Просвіти”, впровадив у традицію постійні Шевченківські академії; один із організаторів у Кракові вечора до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, вечорів, присвячених М. Шашкевичу, І. Франкові, М. Лисенку, В. Стефаникові та іншим видатним українцям. У краківському помешканні Лепких бували Василь Стефаник, Михайло Яцків, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук (створив портрет Б. Лепкого, 1909), Осип Курилас, Олекса Новаківський, Кирило Трильовський, В’ячеслав Липинський, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Федір Вовк, Михайло Жук та ін.

Був він пропагатором уткраїнської культури і письменства. Він опрацював короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів” (Краків, 1941), розвідок про творчість І. Котляревського, Марка Вовчка, П. Куліша, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, Л. Толстого, статей та спогадів про І. Франка, О. Турянського, М. Коцюбинського, В. Липинського, нарисів і статей польською мовою про творчість Ю. Федьковича, М. Драгоманова, М. Старицького, Л. Глібова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника, М. Драй-Хмари та ін. Б. Лепкому належать теоретична праця “До питання про переклад ліричних поезій”, ряд мистецтвознавчих публікацій ціинною є (“Шевченко про мистецтво”.
Лепкий видав співаники “Сім пісень. Гостинець для українських вояків від “Союза Визволення України”, “Червона Калина”, “Ще не вмерла Україна”, “Наша пісня”, а також “Слово о полку Ігоревім” у віршованих перекладах сучасною українською мовою, разом з іншими опрацьовував “Читанки” для шкільної молоді. Уклав перший незалежний від польської Ради Шкільної народний буквар. Б. Лепкий здійснив науково-текстологічну та редакторську підготовку одно-, три- і п’ятитомника поезій та прози Т. Шевченка (вийшли 1918 – 1920 в “Українській Накладні”; Київ – Лейпціг – Коломия; останнє – з життєписом, коментарями, увагами і поясненнями), підготував до друку кілька популярних однотомних видань Шевченківського “Кобзаря” та поему “Гайдамаки”. Для берлінського видавництва Я. Оренштайна відредагував “Приказки” Є. Гребінки (1918), “Співомовки” С. Руданського (1919), підготував до друку третє видання “Історії України” М. Аркаса, доповнивши його передмовою, примітками та 32 власними ілюстраціями. Опублікував монографічне дослідження творчості Ю. Словацького. Переладав українською твори М. Конопніцької, А. Міцкевича, Г. Гейне, П.-Б. Шеллі, І. Крилова, М. Лермонтова, О. Пушкіна, В. Короленка, польською – М. Рильського, П. Тичини та ін. Він спроектував обкладинки до повістей І. Нечуя-Левицького та кількох віденських календарів.

Проілюстрував деякі власні твори, в т. ч. збірку “За люд”, виконав обгортки до циклу повістей про І. Мазепу, до повісті “Під тихий вечір”. На відзнаку 60-річчя Б. Лепкого художники організували в Кракові виставку його робіт, де були представлені картина “Мадонна” (олія; Ванзеє, Німеччина, портрети, пейзажі, численні малюнки та ілюстрації до книжок. У Кракові Б. Лепкий зібрав галерею картин та колекцію різьбярських робіт визначних українських митців, зберігши цінні пам’ятки культури (портрет І. Мазепи роботи О. Куриласа, портрети і пейзажі І. Северина, портрети Лепких авторства М. Бойчука, краєвиди І. Труша, П. Холодного, різьбярські твори М. Гаврилка, Г. Крука, Н. Кисілевського та ін.); тут на прохання П. Холодного здійснював нагляд за технічним виконанням його вітражів для церкви у Мразниці біля Борислава; після смерті цього художника присвятив йому вечір у краківській “Просвіті”. Автор спогадів про українських та польських художників, культурно-мистецьку атмосферу в Галичині кінця XIX – початку XX століть. Звичайно. Б. Лепкий приятелював з письменниками В. Стефаником, В. Орканом, С. Яричевським, М. Яцківим, О. Луцьким, М. Вороним, художниками М. Бойчуком, І. Трушем, О. Новаківським та ін. Листувався з І. Франком, М. Коцюбинським, О. Барвінським, В. Гнатюком, В. Щуратом, З. Кузелею, М. Кічурою, Ольгою Кобилянською, Оленою Кисілевською та ін. Твори Б. Лепкого перекладені польською, російською, чеською, німецькою, англійською, угорською, сербською, португальською та іншими мовами.

Ця визначна постать відійшла в засвіти 21 липня 1941 р. в Кракові її похоронено на Раковецькому цвинтарі у гробівці свого товариша Ігнатія Шайдзіцького. На надгробку зберігається  напис українською мовою “Богдан Лепкий поет” та  з шаною встановив  у 1972 р. барельєф письменникові, український-лемківський скульптор Григор Пецух (1923-2003).
Надзвичайно багата спадщина Богадана Лепкого, не менш ця спадщина є доволі удокуме нтована. Ще в 1943 р. побачила світ книга “Богдан Лепкий 1872 – 1941: Збірник у пошану пам’яті поета” (Краків – Львів: Українське Видавництво).

Чимало автографів Б. Лепкого зберігається в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України та інших державних установах в Укра-ні і закордоном. Живе він в творах, музеях. численних скульптурах, театральних постановках, в меморяльних дошках та в українській дуі і пісні.

Ярослав Стех

MIXADVERT