Снайпер Олена Білозерська рекомендує фільм “Сторожова застава”

Будучи по справах у Києві, потрапила на прем’єру фільму “Вартова застава”.
Фільм неочікувано сподобався.
Щодо сюжету – ви чули, певно: сучасний підліток Вітя потрапляє у часи Київської Русі, де знаходить друзів, зустрічає перше кохання і разом з легендарними богатирями захищає Русь від половців. Це казка, в переказі її сюжет виглядав би наївним – але це прекрасна казка для дітей і підлітків. Яскрава і добре знята, з правильними месіджами.

Назвати цей фільм історичним не можна, це класичне фентезі, у якому є злі чаклуни і големи, але антураж Київської Русі, особливо костюми та прикраси, зроблені дуже якісно – респект невідомому мені консультанту. Як старий копар, не могла не звернути увагу на скроневу підвіску у головному уборі юної Оленки та “трибусинні” сережки з зерню у Росанки.

Фільм дуже патріотичний, але патріотизм у ньому такий – ненав’язливий, не напоказ, який не викликає спротиву, а виховує на рівні підсвідомості – так, як і має відбуватися виховання через мистецькі твори. Знамениті троє богатирів – стовідсоткові українці. “А де ж Альоша Попович?” – питає Вітя у свого нового друга Олешка, усвідомивши, що його старші побратими Ілько і Добриня – “ті самі”. “Що за Кальоша? Мене звати Олешко! Попович я. А кальоша не моя” – відповідає той).
Є й серйозний патріотизм, коли русичі приймають нерівний бій: “Ми на своїй землі. Вистоїмо!” – і вистояли ж.

Не обійшлося й без легкого, лише тонким поціновувачам зрозумілого, тролінгу вати: усі троє богатирів, а особливо молодий і веселий роздовбай Олешко, швидко набираються від юного гостя з майбутнього всіляких американізмів, типу “Окей”. Уявляю, як буде плющити вату від такої лексики з вуст “ісконно-посконних”

До речі, вимова й манера розмовляти Олешка типово “західняцька”. Я зустрічала на передку добровольців-шибайголів зі Львівщини і Франківщини, які саме так розмовляли. Найбільше манера спілкування Олешка нагадала мені парамедика з позивним “Кук”, з яким зустрічалися торік у Широкиному. На місці авторів фільму я зробила б, щоб з інших двох багатирів один розмовляв, як розмовляють десь на Полтавщині, а другий – як на півночі Луганщини. ІМХО, було б круто.

Фільм місцями дуже сентиментальний, аж сльози на очі навертаються. Місцями комедійний (один з богатирів під час битви знімає шолома, побратим йому каже: “А якщо стріла у лоб?”. Відповідь: “Стріла в лоб – так стріла в лоб!”. Зал, ясна річ, просто ліг).

Але все це деталі, а головне – що цей фільм вчить “дітей старшого віку” (бо підлітки – це діти) – добру і правильним речам. Весь сюжет побудований на тому, що Вітя, дитиною переживши падіння у машині з мосту, смертельно боїться висоти, через що стає у компанії посміховиськом. Потрапивши у минуле, він долає свій страх – спочатку трошки, завдяки підтримці нових друзів, а потім остаточно – щоб урятувати їх, і повертається у свій час вже оновленою, впевненою у собі людиною.

Вічні заповіді добра – вірність друзям, вірність у коханні, здатність пожертвувати собою задля інших, і навіть гуманне поводження з військовополоненими – все є у цьому фільмі.

Коротше, дуже рекомендую. Особливо тим, у кого є діти.

Олена Білозерська