ДУНАЙСЬКЕ (НОВОРОСІЙСЬКЕ) КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО 1828-1868 рр.

О.А.Бачинська

ДУНАЙСЬКЕ (НОВОРОСІЙСЬКЕ) КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО

1828-1868 рр.

Дунайське козацьке військо відіграло помітну роль у заселенні та економічному освоєнні південно-бессарабських степів, у розвитку в краї козацьких традицій. Першу статтю з історії Дунайського війська подав А.О. Скальковський, відомості з якої увійшли до книги про історію Нової Запорозької Січі. В зв’язку з її перевиданнями, наводилися нові факти з історії дунайського козацтва. Писав А.О. Скальковський і про сучасні йому події в Дунайському козацькому війську, які супроводив історичними довідками [1].

Опис Дунайського (з 1856 року – Новоросійського) козацького війська з невеличкою історичною довідкою на початку 60-х років XIX ст. подав відомий дослідник Бессарабії офіцер Генерального штабу О. Й. Защук. З того часу, за виключенням короткої історичної розвідки про Дунайське військо, опублікованої у 1913 році краєзнавцем П.Т. Коломойцевим, літератури про нього не з’являлося [2].

В наш час, крім енциклопедичних довідок, про дунайське козацтво можна дізнатися лише з публікації окремих документів у відповідному томі “История Молдавии. Документи и материалы”, дослідження молдавського історика І. А. Анцупова з аграрної історії Південної Бессарабії в XIX ст. та монографії О.А. Бачинської [3].

Після ліквідації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, переважна більшість козаків лишилась в Бессарабії. Вони разом з задунайськими запорожцями, які повертались до Росії з Туреччини, протягом 20-х років неодноразово зверталися до державних установ з домаганням створення в краї козацького війська (див. розд. 7).

Російсько-турецька війна, яка розпочалася в 1828 році, пожвавила клопотання козаків. Ці прагнення співпали з намаганням командування збільшити військовий контингент Дунайської армії. На початку червня 1828 року уряд дозволив сформувати козацьке військо, яке одержало назву Дунайського (не плутати з Дунайським полком Й. Гладкого. Див. розд. 8).

14 червня 1826 року загальне керівництво з організації Дунайських козацьких полків було доручено новоросійському і бессарабському генерал-губернатору М.С. Воронцову. Безпосередньо формування війська покладалося на предводителя дворянства Херсонської губернії полковника С.П. Чолобітчикова [4].

Першими до складу війська були зараховані колишні усть-дунайські буджацькі, чорноморські козаки й задунайські запорожці, які оселились в Бессарабії і Херсонщині до 1828 року та волонтери з Дунайських князівств і Балканського півострова, що служили добровольцями в російській армії під час російсько-турецьких війн кінця XVIII – початку XIX ст. Волонтери могли принести велику користь діючій армії: вони знали місця військових дій та східні мови. До війська були також включені села козаків та волонтерів Акерманського повіту – Акмангіт, Старокозаче і Волонтирівка (остання тепер у районі Штефан Воде Республіки Молдови).

Оскільки козаків і волонтерів не вистачало для виконання завдань покладених на військо, в 30-ті роки XIX ст. уряд дозволив поповнити його за рахунок інших категорій населення: з початку 1832 року почалося прийняття дворянських та обер-офіцерських дітей Бессарабії і Херсонської губернії; протягом 1832-1836 років було передано відставних військових службовців, сусідних селян-переселенців з Курської губернії, оселених в Акерманському повіті; в 1839 році приєднали осілих та кочових коронних циган Бессарабії. Разом з населенням до війська увійшли села Акерманського повіту Михайлівка, Костянтинівка, Фараонівка, Каїри (тепер с. Крива Балка; всі селища Саратського р-ну Одеської обл.), Миколаївка (тепер Ново-Миколаївка Кілійського р-ну Одеської обл.), Ново-Троїцьке (зникло), Петрівка (тепер Білгород-Дністровського р-ну Одесь­кої обл.). У 1844 році через недостатню кількість земель, прийняття до Дунайського війська при­пинялось. Виключенням став період Кримської війни 1853-1856 років, коли для посилення полків, як тимчасовий захід, уряд дозволяв прийом волонтерів на 6 років без зарахування до козацької верстви5 (див. док. групи А).

Крім зазначених офіційно для формування війська груп населення до нього потрапила значна кількість втікачів з поміщицьких і державних селян, міщан. Вони намагались легалізувати своє становище, позбавитись феодального гноблення, зловживань адміністрації, знайти не лише особисту свободу, але й завести власне господарство. Бессарабська обласна казенна палата відзначила, що чутки про формування в краї козацького війська “шкідливо” діють на селян, багато з яких “згодні тікати до них (козаків – О.Б.) для однієї лише вільності” [6].

Незважаючи на землі, новоприєднаних станиць земельного фонду було недостатньо, а після Кримської війни ситуація погіршилась. За Паризьким миром від Російської імперії відходила частина Південної Бессарабії, до якої входили станиця Миколаївка, хутори Ново-Троїцьке та Парапарі. У зв’язку з втратою земель війську було дозволено придбати с. Байрамчу, незабаром перейменоване в Миколаївку-Новоросійську. У 1858 р. в станиці Миколаївці-Новоросійській мешкало 796 осіб; Волонтирівці – 2578, Старокозачій – 1987, Акмангіті – 2515, Каїрах – 1193, Фа-раонівці- 1339, Петрівці-168, Михайлівні- 1113, Костянтинівці -176, крім того не козацького стану – 137 осіб. Всього на 1858 р. у війську було 12002 мешканця [7].

Вже з початку свого формування населення Дунайського війська було полінаціональним і значною мірою відбивало етнічну строкатість краю. До його складу входили: українці, молдавани, росіяни, болгари, цигани, серби, албанці, греки, поляки. Основу його складали українці. На середину 50-х років XIX ст. національний склад являв наступне: українці становили 34 %, молдавани – 27,8 %, цигани – 22,7 %, росіяни – 15,5 % 8. У війську відбувалися постійні переселення козаків з одних станиць до інших, внаслідок чого населення в них ставало багатонаціональним.

Дунайське козацьке військо було частиною іррегулярних сил Російської імперії і, як всі інші козацькі війська створені урядом, було позбав­лено самоврядування, а весь його внутрішній устрій, порядок відбування служби і спосіб життя козаків суворо регламентувався військовою старшиною і адміністрацією.

В 30-ті роки XIX ст. розпочалась підготовка проекту “Положення о Дунайском казачьем войске”, затвердженого 13 грудня 1844 року. В основу його покладено регламентацію уряду для Донського війська. Головне управління ним, згідно “Положенню”, здійснював на правах командира окремого корпусу мирного часу за посадою новоросійський та бессарабський генерал-губернатор. У військово-адміністративному відношенні військо підпорядковувалося Департаменту Військових поселень Військового міністерства і козацькому відділу Головного штабу.

Безпосереднє керівництво військом здійснювало Військове правління на чолі з наказним отаманом, якого призначав уряд. Військове правління керувало всіма сторонами військового життя: виконанням законів, порядків, добробутом та безпекою осіб, майна тощо. Кожного року Правління надавало звіт про стан війська і станиць наказному отаману і новоросійському та бесарабському генерал-губернатору. Члени Військового правління не змінювались на своїх посадах по декілька років. Так, підполковник П.В. Шкляревський був старшою особою, а осавул М.І. Недзельський асесором – 10 років. Військовому правлінню підпорядковувались військовий шпиталь, військове училище та станичні правління. Станичні правління здійснювали управління на місцях, вони обирались всім населенням станиці. У 1844 році станичні правління відкривались у восьми станицях і хуторах із десяти, але згодом через малочисельність населення станичні правління залишались лише в чотирьох станицях (див. док. групи Б, № 9.5-9.6). Для підтвердження законності своєї влади наказному отаману, Військовому правлінню, отаману кожної станиці надавались печатка і насека (булава). Остання була запозичена “зі старовинних козацьких звичаїв, і тепер вводиться як знак, що зобов’язує людей поважати суд і порядок” – зазначалось в примітках до “Положення” [9].

Центр управління військом мав розміщуватися в ст. Волонтирівка. Однак, через те, що в цій станиці не було необхідних помешкань, Військове правління до 1856 року знаходилося в Акермані. Після придбання Миколаївки-Новоросійської воно переїхало до цієї станиці. На початок 60-х років XIX ст. тут знаходились майже всі головні військові установи: шпиталь, головний військовий храм Св. Миколи Чудотворця, поштова станція та військове училище.

Дунайське військо утворювалось, як збройна допомога армії. Більшість козаків вже мали військову підготовку та бойовий досвід. Військо складалося з двох шостисотенних кінних полків (до 1844 р. — п’ятисотенних). Служба тривала 30 років: 25 – польова, 5 – внутрішня (згодом термін служби змінювався. Див. док. групи В, № 9.11). На діючу службу мали притягатися одночасно не більш третини служилих козаків, але в строю весь час знаходилось біля половини.

Полки мали нести внутрішню і кордонну службу на території Бессарабії і Херсонської губернії, тримати залоги в містах Одеса, Ізмаїл, Акерман. Виконували козаки й інші завдання: 1828-30-х роках входили до складу протичумних, протихо­лерних карантинів у Бессарабії, Одесі; 1831 рік – несли охоронну службу в Балтському повіті Подільської губернії через повстання в Польщі; 1833 рік – знаходилося на Волощині через кризу в Туреччині. З 1847 по 1856 роки чотири сотні дунайців входили до складу Окремого Кавказького корпусу. Вони перебували в фортеці Грозній, брали участь у боях на лівому фланзі Кавказької лінії.

В період Кримської війни 1853-1856 років був сформований полк № З, що проіснував до її закінчення. Козаки несли аванпостну службу на Дунаї і вздовж чорноморського узбережжя до Дніпра; входили до складу гарнізонів Ізмаїла, Тульчі; здійснювали наскоки на турецькі позиції на Дунаї в районі островів дельти і на Бабадаг; відзначилась в боях кінноракетна батарея дунайців. Козаки полку № 2 захищали Одесу 10-11 квітня 1854 року від нападу англо-французької ескадри, брали в полон екіпаж англійського фрегата “Тигр”. За мужність та героїзм дунайські полки № 1 і 2 були нагороджені штандартами “За хоробрість”, а також отримали права та привілеї армії (див. № 9.8-9.9).

У 1856 році у зв’язку з відходом від Росії придунайської частини Бессарабії Дунайське військо було перейменовано в Новоросійське (№ 9.10). З цього часу воно несло кордонну службу на лінії Болград-Татарбунари і далі по Чорноморському узбережжю [10].

Військова територія являла собою цілинний степ без необхідних угідь і водних ресурсів. Станиці дунайців були розташовані черезсмужне з селами державних селян і колоніями іноземних поселенців і не мали безперервної території. Все це спричиняло для війська цілу низку незручностей в землекористуванні. Крім того, земельного фонду було недостатньо, і козаки користувались значно меншими ділянками, ніж визначалось “Положенням”. Козацький пай мав становити   30 дес., проте, після виділення різного рангу старшинам від 100 до 250 дес. і 7 церквам по 100 дес., козакам лишилося всього біля 10 дес. – “пропорція досить недостатня для хліборобства і сінокосу”. Але значна частина козацтва не могла скористатися навіть цією землею через нестачу робочої худоби і реманенту. Посухи, сарана, епідемії та епізоотії, неможливості застосування у злиденних умовах будь-якої агротехніки призводили до хронічних неврожаїв. У 1855 році наказний отаман І.Є. Гангардт писав, що козаки “ледь мають хліб навіть у врожайний рік. Однак, ця бідність перетворєються у справжні злидні, коли трапляються посухи, сарана, пошесті або довге перебування господаря на службі” [11] (див. док. групи Г, № 9.15, 9.17).

Господарство війська, основу якого складало землеробство і тваринництво, мало невисокий рівень розвитку і нерідко не забезпечувало прожиткового мінімуму. Так, в козацьких станицях виробництво зерна було нижчим за норму споживання. Збір зерна складав в середньому 2,1 четверті на особу, без врахування насіння, при мінімальній нормі 2,2 четверті. Для того, щоб не допустити повного розорення козаків у війську були започатковані запасні хлібні магазини, з яких у неврожайні роки можно було брати зерно для засіву та особистого користування. Козаки займались також городництвом, садівництвом, виноробством, бджільництвом.

Розвиток тваринництва в козацьких станицях йшов у руслі загальної тенденції, характерної для Буджака в цілому, але цей процес мав і помітні відміни. В першу чергу, це стосується конярства. В зростанні кількості коней була зацікавлена, як військова адміністрація, так і козаки, які прагнули з піших стати кінними.

Велика рогата худоба була представлена волами і коровами. Важливою галуззю тваринництва було свинарство і вівчарство. Останнє досягло досить високого рівня розвитку і навіть орієнтувалось на ринок, на що вказує зростаюча кількість тонкорунних та напівтонкорунних вівців. Промислових підприємств у війську не існувало. Млинарство знаходилось на рівні ремісничого виробництва. Внутрішня торгівля розвивалась повільно. Лише недільні базари відбувались в чотирьох станицях, а в Микоклаївці-Новоросійській проводились Георгіївська та Покровська ярмарки [12]. “Торговельне товариство”, яке відкрилось згідно “Положенню” було незабаром розформоване, через незнання козаками торговельного обороту, але хоча незначний, все ж прошарок людей, що займались торгівлею був. Займались козаки різноманітними ремеслами і промислами: ковальством, кушнірством, теслярством, візництвом, рибними промислами тощо.

Духовні та освітні установи були представлені у війську церквами, приходськими школами та училищем. У військовому училищі мали викладатися російська мова, математика, Закон Божий та “правила військового мистецтва, необхідні для козацької служби”. Особливо відзначалась в училищі бібліотека привезена наказним отаманом І.Є. Гангардтом з Лондона, Парижа, Лейпцига. Вона складалась з найкращих навчальних підручників, енциклопедій, періодичних видань російською, французькою мовами та наочного приладдя: астрономічних та географічних карт, глобусів, зображень до анатомії, зоології, історії [13]. Для охорони здоров’я у кожній станиці знаходився фельдшер, а в 1862 році був відкритий шпиталь.

Домагаючись створення козацького війська, різні соціальні категорії населення переслідували свою мету. Визначалася вона, перш за все, інтересами цих категорій, їхнім баченням перспектив знаходження у війську. Безперечно мав значення і традиційний психологічний стереотип прагнення до “козацької волі”, що звільняла від феодально-бюрократичного гноблення місцевої адміністрації, але це був не єдиний і не головний чинник. Далеко не всі зуміли здійснити свої надії. Багато розчарувань було серед мало- і незаможної частини населення.

Заможна верхівка використовувала в своїх господарствах найману працю сіроми, орендувала ділянки у козаків неспроможних їх обробити. Проте, господарства не в силі були використати всієї кількості вільної робочої сили. Частина збіднілих верств козацтва наймалась у вільний від служби час у господарства поміщиків і заможних колоністів.

Не виправдання сподівань значної кількості населення завести власне господарство і позбавитись феодального гноблення, довготривала служба викликала невдоволення своїм станови­щем незаможної частини козацтва. Але в умовах жорстокої військової регули це незадоволення не могло набути відкритих форм опору. Найбільш характерними для війська формами протесту були втечі козаків зі служби, хвилювання через бажання виходу з війська.

Втечі носили хронічний характер. Так, особливо стурбувала адміністрацію втеча за Дунай в 1844 році 38 козаків, викликана перевіркою прізвищ козаків, бо багато з них (переважно селяни-втікачі) потрапили до війська під чужим ім’ям (№ 9.13). Для сприяння видачі втікачів Міністерство іноземних справ Росії навіть звернулось до турецької влади. На кінець 60-х років за всіма полками, станицями і хуторами війська нараховувалось 255 втікачів [14].

В 40-х роках XIX ст. невдоволення службою, утисками, зловживаннями і гнобленням з боку старшини вилилися в рух за вихід з війська. Особливої гостроти він набрав у 1842-1844 роках, коли козацька сірома станиць Фараонівка, Каїри, Волонтирівка відмовилася коритися військовій ад­міністрації нести службу і виконувати повинності, вимагаючи виключення з війська. Однією з причин цього було нехтування військовою адміністрацією способу життя, національних традицій циган. Подібного роду заворушення відбувалися у війську і в 1849, 1855 роках [15] (див. № 9.14, 9.16).

Дунайське військо було сформовано з досить різних, як в етнічному, так і в побутовому плані елементів. Характерні риси козацьких звичаїв простежуються в прізвищах, домобудівництві, намогильних хрестах. Українські звичаї поширювались і в станицях, де більшість складали молдавани, болгари, греки та інші. Схожі культурно-побутові звичаї у війську можна знайти серед українського, російського, молдавського, сербського, грецького, болгарського населення [16]. Сумісне мешкання, спільна трудова діяльність сприяли постійним контактам різних груп військового населення, їх взаємовпливам у побуті, звичаях, культурних традиціях. Втім, значно різнилася циганська частина, яка за виключенням військової служби, майже не мала нічого спільного в побуті з іншими групами віськового населення.

В грудні 1868 р. у зв’язку з проведенням в 60-70-х роках XIX ст. військової реформи, внаслідок малочисельного служилого складу і утримання за допомогою постійного надання коштів із казни Новоросійське військо було ліквідовано.

Дунайське (Новоросійське) козацьке військо стало останнім козацьким формуванням на території сучасної України. Проіснувавши 40 років воно було ліквідовано, як і інші подібні формування. Для його ліквідації було спеціально розроблено “Положення”, яке визначало становище офіцерів та козаків після ліквідації війська (див. док. групи Д, № 9.18, 9.19). Фактичний перехід козаків в стан селян-власників, наділення землею офіцерського складу та інші заходи, пов’язані з розформуванням, тривали протягом 1869 року. Втім, пам’ять про козацтво зберігається у мешканців регіону і до сьогодні.

Використана література:

  1. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. – 1-е изд. – О., 1841. – Гл. 10. – С. 354-378; 2-е изд. – О., 1867. – Ч. З, гл. 7. – С. 207-255; 3-е изд., исп. и значительно умноженное. – О., 1855-1886. – Ч. З, гл. 7. – С. 246-247. Його ж. Исторические сведения об азовских й дунайских казаках // Рус. инвалид – 1847. – 1 окт. (№ 217); З окт. (№ 219) № 23 окт. (№ 236) № А.С. Двадцатипятилетие Дунайського казачьего войска // Одес. вести. – 1853. – 14 нояб. (№ 131).
  2. Защук А. Воєннеє обозрение Бессарабской области // Материалн для военной географии и военной статистики России. -С.Пб., 1863. -С. 154-192; Коломойцев П.Т. Новороссийское казачье войско//Кишинев. епарх. Ведом. – 1913. – №1,ч.неоф. – С. 11-15.
  3. История Молдавии: Документи и материалы. – Т. З, ч. 2; Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии: 1812-1861 гг. Сб. документов и материалов. – Кишинев, 1969. В цьому томі за темою 29 документів. На жаль, і це цілком зрозуміло, оскільки збірник присвячений значно ширній темі, вони мають фрагментарний характер. Найбільш цікаві з документів подані нижче у цьому виданні; Анцупов И.А. Аграрные отношения на юге Бессарабии: 1812-1870 гг. – Кишинев, 1978. – С. 44-48, 170, 194-197; Бачинська О.А. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. – О., 1998. – 232 с.; Детальніше про джерела та літературу за темою див.: Бачинська О.А. Дунайське (Новоросійське) козацьке військо. 1828-1869 рр. Дис. …канд. іст. наук / Одес. держ. ун-т ім. І.І. Мечникова. – О., 1997. – 200 с. – Бібліогр.; іл.
  4. ДАОО, ф. 1, оп. 214, спр. 11 за 1825 р., арк. 323-324 зв.; спр. 14 за 1828 р., арк. 80 зв.; оп. 218, спр. 9 за 1828 р., арк. 18, 143.
  5. Бачинська О. Дунайське козацьке вйсько. 1828-1868 рр. – О., 1998.- С. 14-22.
  6. ДАОО, ф. 1, оп. 218, спр. 9 за 1828 р., арк. 169-170.
  7. Памятная книга Новороссийского казачьего войска // ОДНБ ім. М. Горького. ВР. — № 55/5. – С. 9.
  8. Підраховано на основі даних церковного обліку, які подані у книзі: Кабузан В.М. Народонаселение Бессарабии и левобережннх районов Приднестровья. – Кишинев, 1974. – С. 145-155.
  9. ПСЗРИ. II.- Т. XIX. Отд. 1.184.- С.Пб., 1845.- С. 847-868; РДВІА, ф. 4л, оп. 138, спр. 87, арк. 280.
  10. Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. – О., 1998.- С. 73-89.
  11. ФДАОО в Ізмаїлі, ф. 755, оп. 1, спр. 145, арк. 17. 
  12. Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. – О., 1998. – С. 127-149.
  13. Егунов А.И. Число учащих и учащихся в учебных заведеннях Бессарабии // Зап. Бессараб. Обл. стат. Комитета. – Кишинев, 1864. – Т. 2. – С. 43-44; ФДАОО в Ізмаїлі, ф. 755, оп. 1,спр. 98, арк. 3-118.
  14. История Молдавии: Документы и материалы: — Т. З, ч. 2: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии: 1812-1861 гг.: Сб. документов и материалов. – Кишинев, 1969. – С. 270-272; НА РМ, ф. 2, оп. 1, спр. 4009, арк. 80-81; ФДАОО в Ізмаїлі, ф. 755, оп. 1, спр. 204, арк. 48-51, 93, 139-140, 169, 178.
  15. ФДАОО в Ізмаїлі, ф. 755, оп. 1, спр. 247; спр. 150, арк. 19-26; История Молдавии: Документы и материалы: — Т. З, ч. 2: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии: 1812-1863 гг.: Сб. документов и материалов.- Кишинев, 1969.-С. 330.
  16. Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. – О., 1998.- С. 189-194.
  17. ПСЗ РИ. II. – Т. ХШІ. Отд. 1.1869. – СПб., 1873. – С. 451-456.

[Стаття опублікована в кн.: Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ – ХІХ століття / Автори-упор.: О.А. Бачинська, Л.М. Маленко, О.А. Прігарін, Р.І. Шиян. – Одеса: Друк, 2000. – С. 177-229.]

 

MIXADVERT

Be the first to comment

Leave a Reply