Олена Білозерська про ватну бабушку

Познайомилась на вокзалі з ватною бабушкою.
Підходить вона до мене, вся така старенька, немічна, одне око сльозиться…
– Внучечка, ты что, в АТО? А что ты там делаешь?
– Воюю, – кажу.
– А с кем ты там воюешь? С украинцами?
– Та які вони українці, вони зрадники, за Росію воюють.
– Ой, внучечка, да разве можно воевать с Россией? Россия большая, сильная. Ты на себя посмотри. Ты такая слабая, худая, нежная. Езжай домой…

Далі була довга розповідь про хорошого і прекрасного бабусиного онука, який свого часу, на відміну від дурненької мене, благополучно відкосив від мобілізації, занісши комусь там грошей, і тепер спокійно живе, працює, годує бабусиних правнуків. Дім – повна чаша, ось як треба жити. Для родини своєї треба жити, а не воювати за олігархів.

Довго переповідати не буду, але скінчилося все тим, що розпрекрасний бабусин онук, якого, як виявилось, чекала вона на платформі, не прийшов забрати її з вокзалу, і дві бабусині важкезні сумки довелося тягнути поганій і слабкій мені.

Життя – воно таке, символічне іноді.

Олена Білозерська

Be the first to comment

Leave a Reply