КОРІННА ТЕРИТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ РАСИ

А. ОСИПЕНКО

Найдавнішою батьківщиною перших слов’ян була виключно українська етнічна територія. Адже в перші століття по Р.Х. в сучасній Польщі проживали переважно германські племена – готи, гепіди, герули, сенони, а в польському помор’ї – пралитовці. В Чехії, Моравії і Словаччині, окрім германців, було ще й багато кельтських племен. Східна Німеччина, між Одрою та Ельбою, пізніша територія полабських слов’ян, вкрай перенаселена різним германським елементом. Угорщина і Трансільванія – земля різних тракійських народів. Балканські провінції Римської імперії, які сьогодні населяють серби, хорвати, болгари, тоді належали іллірійцям, грекам, македонцям, тракійцям, але – не слов’янам. Не могли слов’яни проживати і в землях на північ від Прип’яті і Десни. Археологія і топоніміка свідчать, що ці території були місцем розселення балтів та угро-фінів.

Таціт, Пліній, і Птоломей згадують про венедів біля підніжжя Карпат і на схід від Вісли. Звідси можна зробити висновок, що найзахіднішими районами розселення слов’ян були сучасні Волинь, Галичина, Холмщина, Перемишльщина і Підляшшя.

З найдавніших часів північними сусідами слов’ян були племена балтійської групи. За даними археології, лінгвістики і особливо – завдяки стійким топонімічним межам, територія балтів окреслюється досить чітко – вони проживали виключно в лісовій зоні. В басейні Північної Двіни та Оки балти граничили з угро-фінськими племенами. На півдні вони доходили до Прип’яті і Десни. Окрім двох згаданих великих етнічних масивів балтійського та угро-фінського – в степових та лісостепових землях Східної Європи (переважно – на Україні) існував третій – іраномовний (так вважають деякі науковці). Але якщо припустити існування в північному Причорномор’ї “іраномовного” світу, то знову ж – дуже мало залишається місця стародавнім слов’янам. Все ж логічно буде визнати, що на південь від балтів, тобто – на Україні, мали проживати не іранці, а саме перші слов’яни.

Про це свідчать і перші писемні відомості про слов’ян під іменем венедів (Пліній, Таціт, Птоломей, Помпоній Мелла). Назва “венеди” не є власною, а походить від готського “вінда” – пасовище, луки, тобто – ті, які живуть по луках. А звідси випливає, що древні слов’яни, у розумінні германців, переважно були степовим та лісостеповим населенням.

Щодо “іраномовності” степового населення України, то виявляється дуже дивним, що скити, які невідомо коли і звідки “прийшли”, а потім – невідомо куди “поділися” – могли передати наддніпрянським полянам свої традиції (культ верховного бога, поклоніння річкам, вшановування берегинь та ін.) Анти, як і скити, отруювали стріли сильно діючою отрутою. У ремеслі, фольклорі та мистецтві полян теж повністю збереглись “іранські” елементи скитів. Звіриний стиль українських майстрів Київської Русі є генетичним продовженням подібного явища у скитській культурі. Але найдивовижнішим є те, що скити “передали” полянам та деяким іншим українським племенам у чистому вигляді свій расовий антропологічний тип. Як пояснити такі дивовижні речі, і те, що імператор Костянтин Багрянородний в книзі “Про управління імперією” називає русів скитським народом? Відповідь на це існує єдина. “Серед скитських та сарматських племен існували дві етнічні групи – одна номадська (кочова), яка мешкала перреважно в приазовських степах і на Кубані і друга осіла – проживала у лісостепі. Щодо останньої групи племен, то всі вони належали до слов’янського етносу. В свою чергу кочові скити і сармати були перехідною гілкою між, з одного боку, слов’янами і, з другого – іранцями та індоаріями. Можна припустити, що така етнічна гілка утворилася при розділенні індоаріїв та слов’ян, коли частина арійських племен рушила через Кавказ до Індостану. Особливо чітко індоарійські елементи відчуваються у синдів, савірів та дандаріїв. Готський історик Йордан пише, що гуни на своїй мові називають Дніпро – Вар. Але ж “вар” з індоарійського – вода. Проте через якийсь час певна різниця між слов’янами і спорідненими до них кочівниками повністю знівелювалась (територіальне, культурно і політично останні все ж більше тяжіли до слов’ян).

До найдавніших слов’янських осілих племен необхідно відносити роксолян, яких Птоломей розміщує вгору від сарматів, тобто – в зоні українського лісостепу. Римський історик Таціт пише, що вони носять важкі панцирі, які виготовляються з підігнаних одна до одної залізних пластин і які дійсно непроникні для стріл і каміння (кольчуги?). Користуються роксоляни списами і довжелезними мечами, які тримають обома руками (саме такі мечі були на озброєнні дружини київських князів). Цікаво, що Птоломей поряд роксолян розміщує гунів (ще за другого століття до їх “офіційного вторгнення”). У союзі з германцями, разом з іншим слов’янським племенем – борянами роксоляни брали участь у Маркоманській війні проти Риму 166-180рр.

Ще тривалий час Україну називали Роксолянією, а українців – роксолянами. В середньовічній Польщі не лише Галичину йменували Роксолянією, але й поширювали цю назву на решту українських земель. В європейських університетах теж називали українців роксолянами.

Деякі російські історики, свідомо підмінюючи наукові твердження, намагаються розмістити слов’янську батьківшину в центральних районах Росії (Третьяков, Вернер та ін.). Це не єдиний приклад, коли російська наука працює для укріплення примарної ідеї “великоросійського месіянства”. Інша теорія, яка шукає підоснову слов’янства в Середній та Південній Польщі, теж залишається бездоказовою. Адже всі археологічні культури, які існували в перші ст. по Р.Х. у Польщі, були вкрай насичені культурними германськими елементами і повністю відріжнялися від синхронних слов’янських культур на Волині та в Подністров’ї.

При аналізі архаїчних гідронімів Верхнього та Середнього Подніпров’я було встановлено, що слов’янські назви найбільш чітко і у великій кількості зустрічаються на південь від Прип’яті і Десни – лівобережна Україна, басейн Південного Бугу і Середнього Дністра, на заході – до верхів’їв Дністра і Прип’яті. Але вже на північ від Десни і Прип’яті вони зникають у суцільному пласті балтійських гідронімів. Чеський вчений І.Удольп, проаналізувавши дані древньої слов’янської гідронімії на території Східної Європи, прийшов до висновку, що архаїчні слов’янські назви найбільш густо і компактно покривають Волинь і Галичину. Але цим вони не обмежуються, займаючи і весь правобережний український лісостеп. Тобто дані, лінгвістики і топоніміки співпадають з писемними джерелами римських авторів перших століть і візантійських істориків VI ст. віку по Р.Х. Вони чітко зафіксували слов’ян у римський період на схід від Вісли, а пізніше – на значно більшій території, що охоплювала басейни Дніпра, Дністра, Дунаю, Вісли, Одеру та Ельби. Уточнюючи межі слов’янських земель напередодні їх розселення, необхідно зрозуміти, що вони були вже досить значними і включали Середнє Подніпров’я, Подністров’я, зону лісостепу на південь від Прип’яті, верхів’я Пруту, Західного Бугу та степи Північного Причорномор’я. Саме на Україні з перших століть по Р.Х. стабільно і стійко трималися місцеві елементи слов’янської культури, які, не зважаючи навіть на сильну германську міграцію, завжди залишалися в даному регіоні визначальними. Саме тут ховалася та сила і потуга слов’янської, раси, яка в V-VІІ ст. затопила Балкани і всю Середню Європу.

One thought on “КОРІННА ТЕРИТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ РАСИ”

  1. Український народ – це дивовижне поєднання землеробських племен і культури з войовничістю кочівної культури. Воно чітко простежується від допотопних часів до наших днів. Усі ці козаччини, гайдамаччини, отаманщини та військова жертовність показують готовність народу відстоювати свій життєвий культурно- історичний простір. Україну в цьому не змінили тисячоліття боротьби з різними завойовниками : врешті решт вона завжди залишається сама собою.

Залишити відповідь