МУЗЕЇ І ВЛАДА

Чим більше спостерігаємо особливості співіснування музейного середовища і влади на території нашої країни, тим сильнішим стає відчуття приреченості музеїв.

Почнемо згори. Музеї в підпорядкуванні культури. Але окремого міністерства із реальною стратегією і коштами немає. Є гібрид-покруч, де увіпхано до купи ще і молодь, і спорт, а можна додати туризм, рекреацію, релігію і захист тварин. Будь що. Система не працює. Коли на рівні міста створюється гуманітарний департамент з культури, освіти і національного-патріотичного виховання, на чолі ставиться якась альтернативно обдарована постать, підпорядковується комусь із заступників міського голови, то на виході отримується цирк на дроті. Бо потрібні професіонали із чітко поставленими завданнями.

На рівні областей на чільне місце виносяться інфраструктурні питання. Але досвід Дніпропетровської області показав,  що населенню на це начхати: скільки б доріг, шкіл і амбулаторій не збудували – все рівно зрада, бо чому в сусідньому селі, а не у нас і таке інше. З іншого боку все рівно робити треба, інакше незабаром розсиплеться все. Потрібні інвестиції, але реально інвестувати ніхто не хоче, бо бажано вкласти гривню, а натомість отримати тисячу. І вже завтра. І можна казати про гіпотетичний туризм, який дійсно може давати і дає джерельця надходжень людям, які потім витрачають свої гроші тут, а через якийсь час стають на ноги і починають платити податки. Тобто поступово вирішується низка питань.

Але для цього потрібні ресурси і відповідальність. Ті ж обласні музеї можуть виступити в якості осередків мережі регіонального музейництва. Але потрібні політична воля, кошти, поставлені завдання і професіонали. На прикладі Дніпропетровщини видно, як це відбувається. Політична воля обласної влади щодо змін була. А далі виникли проблеми. Керівницею стала людина….. Цікава людина, одним словом. І музей став заручником такої собі буриданової дилеми. З одного боку революційна доцільність, патріотичні сили пхають ззаду. А дах продовжує підтікати, і зарплатня музейників трішки вища за мінімалку. І від музейників вимагають палати душею, вистрибувати із спіднього: «Думай сначала о Родине, ну а потом о себе»… Та скільки ж можна!

Музейник, як і вчитель, – людина фанатична. Але на ентузіазмі довго не проживеш. Треба їсти, одягатися, забезпечувати родину, купувати книжки, їздити, дивитися, розвиватися, щоб потім з палаючими очима екскурсовод міг своєю розповіддю з цеглини чи каменюки створювати легенду. Зрозуміло, що має бути і освіченість, і вміння працювати емоцією, голосом, ерудицією. Натомість … Коли в залі + 10+12, коли працюєш в рукавичках і раптом прориває напівголодна батарея опалення … Знайомо? Тільки революційним керівникам все це до одного місця. Пані керівниця може публічно пообіцяти відкрутити співробітнику те, чим майбутній презедент грав на піаніно. Музей може виступити інформаційним партнером боїв без правил, а може організувати регіональну музейну асоціацію. Для хрестика в програмі активної імітації активної діяльності.

Безумовно, експозиції в багатьох музеях застарілі. Але музеї будувалися як комплекси і для якісної реекспозиції потрібні якісні проекти + нове обладнання. Притому концепт проекту має виконуватися реальними високоякісними фахівцями, а не приятелем тітки Наталки, який скінчив дизайнерські курси в Мухосранську. І реекспозиція – це новий сенс, а не пересунемо возика туди, здеремо гобелена звідти, а посередині поставимо стародрук Пересопицького Євангелія чи рукопис Федорівського Апостола.

В містах обласного підпорядкування, особливо дотаційних, ситуація ще гірша. Не до музеїв – коли в школах, садочках і лікарнях холодно. Ні про реекспозиції, ні про мінімально пристойні умови праці мова не йдеться. І як в радянські часи канцтовари, електрочайники, цвяхи тягнуться з дому + допомога рідних і близьких. Але найгірша ситуація в райцентрах – селах і селищах міського типу. Децентралізація прийшла!. Річ, безумовно, корисна і потрібна, тільки до цього має бути і активна громада, яка думає відповідально і про сьогоднішні проблеми і про майбутні перспективи. Музей, як і церква, як і школа, і лікарня – це прив’язка до реальності в просторі і часі. Розуміння – хто ми є, чія це земля, яку хочеться обробляти. Без коріння і розуміння простіше віддати пай в оренду, отримати трішки грошей і зерна і мріяти, що ось цю землю можна буде скоро продати, щоб купити онукові нового айфона.

І коли сільська чи районна влада починає думати – як розкласти бюджет, щоб і зробити щось корисне, і себе не забути, то серед перших приречених будуть музеї.

В таких умовах більшість сільських і районних музеїв починають зникати. В містах ситуація трішки краща, але не набагато. І більшість таких музеїв намагаються хоча б зберегти оте совкове убозтво, бо інакше втратять і те, що є.

І при цьому всьому вже забувається, що музеї – ще і наукові установи. Не до того.

Альтернативи є. Досвід потужних установ рівня національних заповідників показує, що тема перспективна, що музеї можуть бути туристичними перлинами і заробляти гроші, а іноді і бути прибутковими. Нові підходи потрібні, але коли на хвилі перетворень на керівні посади видираються Шарікови і Швондери – тоді лунають гасла, діляться гроші і протікають дахи. Така собі безхдахова революційність.

А доки  лунають гасла, наголошується на необхідності туристичного розвитку, приватні колекції розпродуються, садиби «зеленого туризму» разом із сільськими музеями зникають, великі обласні музеї животіють.

 

Не буде музеїв, не буде вчителів – яка ж тоді різниця: хто купить землю і кого возити на горбі. І англійська мова не потрібна. І якісна освіта теж. Менеджери продажів. Країна в телефоні.