Національний музей історії України: наукова діяльність чи профанація?

  • admin
  • 18/05/2019
  • Коментарі Вимкнено до Національний музей історії України: наукова діяльність чи профанація?

 

   Нещодавно в Національному музеї історії України (НМІУ) вперше була презентована широкому загалу ікона «Богородиця Володимирська (Вишгородська)», датована XVII ст.

Як і всі теперішні заходи музею подія відбулася з великою помпезністю, у присутності іменитих гостей. На відміну від малоцінних копійних документів, які часто пропонують тепер відвідувачам НМІУ на т.зв. виставках, обставлених гучним піаром, ця історична пам’ятка дійсно заслуговує на увагу.

Реліквія славетного українського роду Скоропадських говорить сама за себе. Велика подяка Ярославу Голдуну, який придбав меморіальну річ і привіз її в Україну.

Матеріали і документи роду Скоропадських зберігаються в різних музеях і архівах України. Чи попаде ікона до зібрання одного із музеїв, чи залишиться у власності колекціонера, наразі невідомо.

Презентувати подібні пам’ятки вперше є великою честю для музею, меморіальні ж речі заслуговують на окрему увагу. Адже усвідомлення приналежності тих чи інших предметів конкретній історичній особі завжди викликає незрівнянний емоційний стан, хвилюючі відчуття близькості до постатей, про які знаєш лише з підручників і переказів. Мабуть, не випадково місцем експонування вибрано Національний музей історії України, який є провідним науково-освітнім закладом країни і де зберігається багато матеріалів роду Скоропадських. Однак, ознайомлення з підготовленою музеєм інформацією про ікону у вигляді проспекту і тексту-анотації викликали здивування і глибоке розчарування. Питань було більше, ніж відповідей, а вкрай низький рівень цих матеріалів одразу впадає в очі.

Будь-яка виставка чи презентація окремих пам’яток вимагає серйозної наукової підготовки: вивчення теми експонування, самого експонату, написання легенди предмета, АНОТАЦІЇ. Все це має бути підготовлено бездоганно, дотриманням усіх загальноприйнятих музейних норм і вимог –наукових, граматичних, стилістичних.

Текст буклету і анотації, представленої для інформації в залі, написаний поза всякої форми, структури і логіки викладу, сумбурно, з серйозними помилками, сумнівними висновками і трактуванням. Одразу викликає подив подання назви пам’ятки. Для музейників це ази наукової роботи. Спочатку йде назва предмету, далі датування, місце створення, авторство. Все коротко, лаконічно. Це принципово, оскільки свідчить про культуру подання, анотування музейних предметів в експозиціях, публікаціях, в музейних каталогах та путівниках. Автор тексту явно не дуже цим переймався й подав назву предмета на власний розсуд без усталених музейних стандартів.

Бажано було б знати, хто досліджував предмет і робив експертизу. Адже, за кожним дослідженням стоїть конкретна людина, його автор. Звідки така впевненість у походженні (строганівська школа іконопису) й датуванні ікони? В будь-якій родині тих часів зберігалися невеликі молінні ікони з переважним зображенням Богоматері в найпоширеніших її варіантах і серед них – Богородиці Елеуса (розчулення). Прикладом цього типу є не лише Володимирська, а також Феодорівська, Донська та інші ікони. Вважаю, що представлена в НМІУ ікона «Богородиця Володимирська (Вишгородська)» не досліджена належно, тому й викликає багато запитань.

В анотації автор припускає, що ікону створив найвідоміший майстер строганівської іконописної школи «государев иконописец» Прокопій Чірін (кінець XVI — біля 1627). Це дуже сміливе припущення. Адже до наших днів не збереглось жодної підписної ікони цього майстра. Є ряд ікон, які вважаються написаними П.Чіріним. Але потрібно було провести порівняльну характеристику оригіналів ікон і аналізів пігментів. Хоча би одним реченням автор мав вказати, на основі яких даних він робить припущення про авторство ікони.

Є питання і щодо окладу ікони. Автор анотації, спираючись на зображення на окладі герба «Костровець», вважає власником ікони Яна Головінського «(?-1667), який мешкав у Литві, а з отриманням спадщини у 1632 р. переїхав до Волині». Виходячи з цього, були визначені роки створення окладу (1632-1676). Однак, при цьому не було взято до уваги, що герб «Костровець» окрім Головінських носили ще п’ять польських родів: Костровичі, Львовичі, Мораховські, Новохонські, Топішевські. Також зауважимо: цільні оклади, як у даному випадку, з’являються наприкінці XVII – початку XVIII ст. До того ж, на окладі, поряд з яскраво вираженим бароковим орнаментом присутні орнаменти більш пізнього рококо. Тобто, оклад міг бути виготовлений не раніше другої половини XVIII ст. Чи присутнє клеймо на предметі, з тексту невідомо. Знову питання: хто досліджував ікону і надав достовірно обґрунтовану довідку її походження?

Ще один сенсаційний факт стосовно ікони оприлюднений по телебаченню к.і.н. О.Походящою. Вона згадала про мироточивість ікони?!!! Начеб-то присутність на ній слідів мироточення! Але мироточення ікони – це прояв її святості, який мають право засвідчувати лише отці церкви на основі спостережень. Як може світська людина робити такі висновки?

Читаючи текст-анотацію далі, важко повірити, що це писав науковець. Ікона, «вивезена до «екзилу» (якого екзилу?) Скоропадськими». І це початок!!! Мабуть, варто було б почати з того, що згадати у більш поважній формі, хто такі Скоропадські. Адже мова йде про фамільну річ цього роду. Згадуючи гетьманівну Олену Отт-Скоропадську, автор зазначає, що після її смерті ікона була виставлена на аукціон. А коли ж померла п. Олена? Ця інформація відсутня. Однак, знову таки, є певні правила і вимоги, якими нехтує автор.

Вражає стилістикою, хаотичністю подачі і грубими помилками текст, безпосередньо присвячений Павлу Скоропадському та здобуткам Гетьманату. Автор елементарно не знає історії цього періоду, в тексті відсутня загальна характеристика головних досягнень Української Держави, нема жодної правильної назви. НЕ МОЖНА називати офіційно прийняті на той час назви установ як заманеться! Наприклад, «Академія наук України» (так пише автор), за Гетьманату мала назву «Українська академія наук». Далі читаємо про відкриття за часів П.Скоропадського «Українського театру драми й опери». Очевидно, автор просто не знає, що за часів УД двом українським театрам було надано статусу державних. Про які університети, що були відкриті за часів Української Держави у Києві та Кам’янці-Подільському, згадує автор? Що, у Києві на той час взагалі не було університету? Був, діяв ще з 1834 р. То можливо автор мав на увазі відкриття двох українських державних університетів в цих містах? Отже, треба так і писати.

Згадуючи здобутки Гетьманату в сфері зовнішньої політики, автор зазначає, що в цей період «було налагоджено дипломатичні зв’язки» з Австро-Угорщиною та Туреччиною. Але хіба за Берестейською угодою 9 лютого 1918 р., підписаною між УНР і Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), дипломатичні зв’язки з цими країнами були відсутні?! Можливо автор мав на думці, що за Гетьманату, як і за Української Центральної Ради, пріоритетним напрямком української зовнішньої політики були відносини з Німеччиною та Австро-Угорщиною, оскільки саме вони надавали військову допомогу Україні в боротьбі за незалежність? Далі йдеться, що за тих часів було налагоджено дипломатичні відносини приблизно з 30 країнами. Однак існують загальновідомі цифри: за Гетьманату Україна мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території – 12 дипломатичних та 42 консульські представництва з 24 держав.

Складається враження, що автор не спромігся хоча б у загальних рисах ознайомитися з добою Гетьманату, щоби чітко і конкретно, без грубих, неприпустимих помилок викласти те, чого дійсно потребував цей невеличкий текст-легенда! А головне, грамотно і професійно донести до відвідувачів необхідну історичну інформацію.

Голослівним є твердження, що «згідно герба на шатах ікони «Костровець» встановлено (ким?), що попередніми її власниками була родина Головинських» (на якій підставі?). Чи можна з цього щось зрозуміти?! Зауваження щодо герба «Костровець» викладені вище.

В останньому абзаці анотації йдеться про «генеалогію» «Скоропадських-Дурнових» і про якісь незрозумілі, «версії». Перше, що вражає, написання прізвища «Дурново». Адже, зі школи відомо, що подібні прізвища не відмінюються і правильно писати треба «Скоропадських-Дурново». Далі автор пише про якісь дослідження щодо відсутності родинних зв’язків Скоропадських і Головинських і водночас намагається пояснити, яким чином потрапила ікона до Скоропадських. Хто, що і коли досліджував – це «таємниця, покрита мороком». Ще більш дивно звучить фраза: «Натомість при подальшому дослідженні може підтвердитися факт…».Так і хочеться у зв’язку з цим зробити закид: давайте спочатку факт, а потім про це напишемо.

Останнє припущення, яке стосується т.зв. «другої версії», просто шокує: ікона могла потрапити до родини П.Скоропадського під час національно-визвольних змагань. У зв’язку з цим виникають різні думки…Яким чином? Може ікону вкрали?!!! А може, хтось підсунув Гетьману ікону як хабар?! А може, С.Петлюра разом з В.Винниченком подарували її гетьману перед виїздом останнього в еміграцію, щоб вона берегла гетьманський рід на чужині? Загалом, хто як хоче, так хай і домислює. Адже саме до цього підводить анотація, підготовлена науковим співробітником НМІУ.

І насамкінець, головний підсумок анотації: оскільки ікона «Богородиця Володимирська» меморіальна і «причетна» до історії і культури багатьох країн – Литви, Німеччини, Швейцарії і т.д. і т.п. – «вона має культурну цінність національного і світового рівня значення». А можна запитати, яким чином пам’ятка «причетна» до історії і особливо до культури названих країн? Ймовірно, це стане темою подальшого дослідження автора цього невеличкого, але такого яскравого тексту.

Що можна додати до вище викладеного? Невже музейним керівникам абсолютно байдуже, що подібну низькопробну писанину читають науковці, студенти, просто відвідувачі? Де ж марка музею, його колишній заслужений авторитет? Адже згідно зі Статутом НМІУ є і науковим закладом. Прикро, сумно і соромно. Невже хвиля непрофесіоналізму захлиснула всі ланки нашого життя й настала епоха пройдисвітів, горе-науковців, абсолютно поверхових, але нахабно впевнених в собі невігласів?! Як міг НМІУ, де свого часу була навіть своя аспірантура, впасти до такого низького рівня? Все це сталося з призначенням в 2015 р. на посаду генерального директора абсолютно випадкової людини, колишньої очільниці Музею-квартири П.Тичини Т.Сосновської, яка ні за фахом, ні за досвідом не мала підстав і не могла претендувати на посаду керівника провідного музею України. Руйнація музею з його кращими традиціями й спадкоємністю продовжується. Яскравий приклад – подібні «наукові розробки» і дослідження, жодного серйозного проекту, окрім запрошених планшетних виставок, базованих на копіях, наданих Інститутом національної пам’яті. Придумати й реалізувати щось СВОЄ новий колектив п. Сосновської просто не в змозі. Не здатні! Адже, на музейника також треба вчитися, а головне – мати хоча б мінімальний досвід роботи в музеї. Цікаво, скільки з нових музейних працівників НМІУ мають такий досвід? У кого вони вчаться, хто для них сьогодні є прикладом і авторитетом музейної науки й музейної майстерності? Наскільки відомо, з досвідчених працівників НМІУ майже нікого вже не залишилось. І в цьому головна «заслуга» саме нинішнього директора.-https://blogs.korrespondent.net/blog/kyiv/4096518/

І наостанок: ніякі кириленки, розенки, княжицькі, в’ятровичі не піднімуть своєю присутністю на музейних заходах (частіш за все звичайних піар-акціях) престиж музею та його науковий рівень. Лише повне очищення музею від випадкових, авантюрних, непрофесійних керівників і працівників може повернути йому колишню повагу й авторитет.

Тетяна Ралдугіна, історик, музейник, Заслужений працівник культури України.